Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

Перший урок пішов Миколі на користь. Він вирішив далі не стільки аґітувати, скільки діяти. З’їздив у Київ, вициганив у ректора консерваторії кілька стареньких музичних інструментів — скрипку, дві гітари, три балалайки, дві мандоліни. З тією здобиччю впевнено повертався до Сміянів. Коли підходив до клубу, зустрів Герасима Степановича. Той здивовано блимнув на нього, розвів руками.

— Я думав, що ти базіка. А ти хлопець діловий… Ну-ну, хвалю! Валяй! Побачимо, що ви награєте…

Микола не відповів йому. Втомлено ввалився до залу. Там ждав його Нетреба. Він допоміг Миколі розвантажитися, весело торохтів:

— Оце по-нашому! За діло! Без теревенів! Кажуть, що спочатку ти підкачав? Секретарша ваша казала. Ну, нічого. Братва хороша. Дай їм діло. Поменше слів. Покажи суть. Слова — зерно. Не роби з них полови. Кожне в серце — виросте колос. А полова — за вітром. К бісу! Туди їй і дорога! Базік багато, трудяг — менше. Шуруй, Миколо! Ось я тобі привіз. Добився. Культвідділ скріпив, асигнував. Контрабас, мандоліни, балалайки. Плюс твоє. Щоб через місяць — перший виступ. До жнив. Соціальне замовлення! Надіюсь!

Микола аж засяяв. Оглядав новенькі інструменти, привезені Нетребою, настроював. Іван недовірливо всміхався, торкаючись несміливо товстими пальцями до струн контрабаса, ніби не вірив, що є такі велетенські балалайки.

— Оце да! — чухмарив потилицю. — Невже й на цій штуці грають?

— Ні, дрова рубають! — засміявся Нетреба. — Миколо, маєш першого ентузіаста. Учи!

— А я зможу? — не вірив Іван.

— Як артист гратимеш, — пообіцяв Микола. — Сьогодні ж зберемо охочих. Пиши просто: «Перше заняття гуртка… Музичного гуртка…» А потім і оркестр народних інструментів створимо. «Запрошуємо усіх бажаючих…»

— Правильно! — підтримав Нетреба. — Поговори з старими. Серед них є ще цимбалісти. Хоч би й Оверко! І його син…

— Справді, здорово грає.

— От бач. Поагітуй. Та й дід твій виступить з сольними номерами. Що — відлюдьком став? Нічого. Розворушимо. Головне — вісь! Потім закрутиться. Ну, я побіг. Там, у лісництві, машина. Вантажать дрова для райкому. Я попутно. Заїду пізніше. Готуй рибку. Жінці — салют. Діду — поклон. Вітання — Громограю. Ти дай концерт його дітлахам. То — велике діло. Я йому телефонував. Відносно твоєї Оленки. Він обома руками за! Райвно дав добро! Хай знайомиться. До дітей — відкрите серце. У Оленки очі такі, що лід розтоплять. Правду кажу! Врахуй, — засміявся й подав руку. — Ну, прощавай!

З цього дня й закрутилося. Щовечора в клубі відбувалися заняття струнного гуртка. Охочих знайшлося багато. Крига настороженості поволі розтавала. Ніхто не згадував неприємної першої зустрічі. Микола, правда, одразу сказав, що не варто збиратися, аби бринькати. Треба вчитися справжньому мистецтву гри, читати ноти, щоб пізніше взятися, крім народних мелодій та пісень, і до виконання класичних творів — ось їхнє завдання. Старий цимбаліст Оверко прошамкав, широко всміхаючись зморшкуватим обличчям:

— Давай, Миколо, вчи! Хто ж собі гіршого хоче? Більше гарної музики буде — менше сивухи.

Щирі слова Оверка підтримало юнацтво. Ніхто не заперечував проти такої проґрами. Звичайні будні перетворилися для Миколи в свято. Дивна гармонія звуків, взята від народу, що жила в його душі, переливалася тепер в інші душі, тривожила їх, причащала до великої таїни мистецтва. Як ніколи, Микола збагнув справедливість слів діда Василя: працювати так, як дихаєш. Не думаючи, що комусь робиш послугу. Світ виховує насамперед тебе, а не навпаки.

Оленка раділа Миколиним успіхам. Приходила на заняття, з насолодою слухала чудові народні мелодії. Записалася в хоровий гурток, куди ввійшло більшість учителів середньої школи і сміянівського дитбудинку. Тут вона познайомилася з Громограєм, стриманим сивим велетнем з прозорими дитячими очима, які інколи ставали сталево-гострими. Директор дитбудинку водив її до «панських дач», у супроводі діда Василя знайомив з історією цього закладу, розповідав про методи виховання, про труднощі й складності педаґоґічної праці. Оленка побувала в дитячих спальнях, у їдальні, в класах, у майстернях. В один з вечорів вони разом з Миколою були в гостях у юних астрономів. Голова зоряного гуртка Толя Вогник, палкий сіроокий підліток, натхненно розповідав їм про життя на Марсі, про те, що Ціолковський незадовго до своєї смерті у тридцять п’ятому році надіслав вихованцям дитбудинку великого листа. Він тремтячим голосом прочитав доброзичливі рядки, написані рукою великого вченого, — звернення до юних астрономів, побажання їм здійснити грядущі космічні польоти. Потім гості розглядали в окуляр шкільного телескопа гори на Місяці, кільця далекого зеленкуватого Сатурна, супутники Юпітера.

Оленка, витираючи вологі від зворушення очі, розцілувала всіх юних астрономів. Микола домовився про спільний концерт. Громограй був радий. Дід вдоволено усміхався в довгі вуса.

Кілька ночей Оленка майже не спала. Після розмов з Громограєм, з дітьми, з учительками, які співали в хорі, вона з хвилюванням думала про перше вересня, уявляла свій перший урок. Блискучі дитячі оченята. Напружену тишу. І її слова:

— Добридень, діти. Я ваша нова вчителька. Зовуть мене Олена Мусіївна. Ми з вами…

Плин її думок котився далі й далі, малював заманливі картини уроків, великих успіхів її учнів… її вихованців.

…Минало літо. Луки жовтіли, покривалися копицями. Курними шляхами день і ніч ревли машини, везучи хліб У район. Новостворений оркестр і хор уже підготували велику проґраму для виступів. Як і було домовлено, перший пробний концерт мав відбутися разом з самодіяльністю дитбудинку. Виручку від виступу вирішено передати на потребу Громограєвих вихованців. Сміянівці громом оплесків вітали виступ хору, оркестру. Захоплювалися Миколиними піснями-імпровізаціями. Особливо дивувалися талантам дітей-сиріт. Оваціями зустріли юного поета Толю Вогника, дівчинку з Карпат Іванку Черпінську, мама якої загинула в Станіславі під час страйку робітників ще до визволення земель Західної України. Вона ніжним голосочком заспівала пісню в супроводі трьох сопілок, на яких грали її товариші — учні молодших класів: