Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

була впевнена у цілковитій неупередженості своїх роздумів. Гадала, що її задум покликаний виявити істину, тільки й того — і нізащо не погодилася б, що в її міркуваннях є присмак зверхності. Адже задум був простий і надійний, в ньому поєдналися материнська любов та біль з далекоглядністю й передбачливістю, вчительська напутливість із холодною логікою дослідника. І ще… вона ні за що не зізналася б навіть собі, що там були і приховані надії — надії на неможливе… Так, її задум був простий і зрозумілий для багатьох, тому весь зал умить вщух, коли вона спитала сигома:

— Ти впізнаєш мене?

“Недарма всі ми так шанували Катерину Михайлівну, — подумав Вахрамцев. — Вона безпомилково розрахувала: коли Продовжувач спромігся самостійно написати вірші її сина, то мусить впізнати ту, яку загиблий знав від колиски…”

Люди напружено чекали затамувавши подих. Щоки німецького інженера знекровились, і на них проступили склеротичні жилки. Англійська леді тяжко обіперлася на гостре плече свого чоловіка, чиясь руда голова витягнулася на тонкій шиї і завмерла. Навіть веселі молодики перестали жартувати, ніби враз утратили свій гумор…

Сигом швидко ступив крок до Катерини Михайлівни. Так швидко, що встиг підтримати її, коли вона похитнулася, почувши його відповідь:

— Так, мамо.

Він усміхнувся і провів незвичайно чутливою долонею по її косах. їй здалося, що часточка колосальної сили цієї незбагненної істоти передалась їй. Зараз Катерині Михайлівні не треба напружувати пам’ять і порівнювати — його усмішка, безперечно, була Борисовою, в його голосі звучали знайомі інтонації. Певно ж, їй хотілося знати, як може одна істота містити в собі кілька людських сутностей, як вони вживаються в ній, такі різні. Та про це вона спитає його наодинці, як спитала б рідного сина. Вона випросталась і вказала на інших людей:

— Поговори з ними. Я почекаю.

В залі стало гамірно й невимушено, наче хтось зняв напруженість. Катерина Михайлівна помітила своїх знайомих по аеробусу. Вони проштовхувалися крізь натовп, ближче до сигома. І вона почула, як інженер з Кельна сказав англійцю, захоплено дивлячись на Продовжувача:

— Чудове обличчя у цього хлопця!

Либонь, і тон був надміру сентиментальний, і слівце “хлопець” було не для сигома, але чомусь англієць не відвів погляду, не заперечив, як раніше, а ствердно кивнув у відповідь:

— Таким я й хотів би бачити свого сина.

Вони приязно всміхнулись один одному і знову прикипіли поглядами до Продовжувача.

Катерина Михайлівна заледве протовпилася до академіка Туровського:

— У мене запитання до вас.

— До мене? — здивувався Туровський, і сиве пасмо над його чолом сторожко хитнулося вбік. — Авжеж, будь ласка, коли тільки зможу…

Він не міг пробачити їй і собі, що раніше зніяковів під її поглядом. “І що в ній особливого? Звичайна літня жінка із стомленим обличчям. І питання поставить традиційне: “Чи не блюзнірство те, що ви зробили хоча б стосовно родичів та близьких загиблих?” І знову доведеться пояснювати, що збереження й відтворення людської особистості — найголовніша справа суспільства. Інакше воно перетвориться на натовп, череду, яку можна з однаковим успіхом погнати на водопій, на гру, на бойню. Чи зрозуміє вона правильно мої слова?”

— Продовжувач, за вашим задумом, — єдине призначення сигома?

— А, ось ви про що, — здивовано примружився академік. — Як вам сказати…

А Катерина Михайлівна вперше забула про педагогічний такт. Вона вже не слухала відповіді академіка. І далі напружено думала, хвилювалася, переживала знову почуття, спричинені відповіддю сигома, і знову поверталася до свого здогаду. Звичайно, продовжувати справи загиблих, створити їхню колективну особистість — дуже заманливо. Вона уявила, як змінився б світ, коли б було втілено мрії всіх тих, хто дочасно пішов з життя, яку втрачену духовну енергію можна було б повернути, які можливості використати, які надії відродити… І все-таки Продовжувач — не єдине призначення сигома. Було й інше, приховане і не менш важливе, про яке чомусь мовчав цей хитрун із сивим пасмом, схожим на півнячий гребінь. Вона знову піймала поглядом своїх знайомих по аеробусу. Вони вже розмовляли із сигомом, і ось англієць задоволено підморгнув німцю, мовляв: “Дивіться, що знає і вміє цей хлопчина!” Німець у відповідь гордо всміхнувся, ніби похвалили його сина чи брата. І Катерина Михайлівна зовсім недоречно згадала своїх сусідів по колишній квартирі — як вони сварилися і як миттєво мирились у присутності улюбленої дитини.

“Що це зі мною діється? Якісь безглузді порівняння лізуть до голови! — обурювалася вона, але очей не відводила, думала: “Ні, хоч би що там говорили, Продовжувач — не єдине і навіть не найважливіше призначення і покликання мого сина…”

ЩО ТАКЕ ЛЮДИНА?
Оповідання

Стенограма уроків філософії

у початковій школі XXII століття,

виконана класною обчислювальною машиною

УРОК ПЕРШИЙ Одержимий

Довідка. Відбувалося це в ті дні, коли весь світ облетіло повідомлення про те, що в сузір’ї Великої Ведмедищ спалахнула нова зірка, інтенсивність випромінювання якої порівняно невелика, але її видно навіть неозброєним оком. За два дні по тому, як нову зірку сфотографували і вона почала пульсувати, телескопи прийняли перший сигнал — потрійне повторення літери “О”.

*

— Я чекаю, поки ви вгамуєтесь, — промовив Учитель.

Дівчатка й хлопчики повернули до нього обличчя — на них можна було прочитати досаду й роздратування. Вони ніби говорили: ох, дайте нам спокій, хіба ви не бачите, що з нас невідкладна справа — обговорюємо загадку Великої Ведмедиці? Здавалося, ніякі слова не зженуть з їхніх облич цього виразу. Але Вчитель знав, що справжня мудрість полягає в тому, щоб знайти найпростіший вихід там, де, здається, вже нічим не зарадиш.

— Давайте всі разом поговоримо про те, що вас бентежить, — запропонував він.

Діти пожвавішали.

— Сьогодні ми повинні розпочати нову філософську тему “Що таке людина?”. Чи не так? — запитав Учитель.

— Так, — відповіла Нетерпляча дівчинка. — Але ж ви щойно сказали,