Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон

Я намагаюся спитати їх, де знаходиться будинок Чарлі Карвера, але вони наче язик проковтнули, на будь-які мої питання лише хитають головами та втуплюють очі в підлогу.

Їхнє мовчання бісить.

Якщо чутка від Люсі Гарпер близька до реальності, Івлін, коли на неї напали, має бути разом зі своєю камеристкою десь неподалік від того будинку. Якщо я дізнаюсь, хто їй загрожує, можливо, зможу водночас і врятувати її, і втекти звідси; втім, я не маю жодної гадки, як мені допомогти ще й Анні. Щоб допомогти мені, вона відмовилася від власних планів, вірячи, що я маю план, який врятує нас обох. Наразі ця обіцянка здається мені пустою, а судячи з її стурбованого обличчя під час нашої розмови в сторожці, вона теж починає так вважати.

Мені залишається лише сподіватися на те, що мої майбутні носії набагато розумніші за минулих.

Подальше допитування служниць робить їх ще більш мовчазними, тому я змушений шукати допомоги. У кімнатах по обидва боки від вестибюля мертва тиша, будинок досі по коліна в минулій ночі; розуміючи, що іншого вибору немає, я обережно йду поміж битим склом і спускаюсь сходами в кухню.

Коридор до кухні брудніший, ніж я пам'ятаю, від торохтіння тарілок і запаху смажені мене нудить. Слуги, проходячи повз, поглядають на мене, але відвертаються, щойно я розкриваю рот, щоб поставити питання. Вони вочевидь вважають, що мені тут не місце, і так само очевидно, що вони не знають, як мене здихатися. Це їхня царина, ціла річка беззастережних розмов, хихотіння та пліток, що тече під будинком. Своєю присутністю я забруднив її.

Хвилювання в мені зростає, кров стукає у вухах. Я почуваюся стомленим і подертим, повітря наче зроблене з наждачного паперу.

— Я можу вам допомогти? — чую я голос позаду себе.

Ці слова наче зім'яли й кинули мені в спину.

Обернувшись, я бачу кухарку, пані Драдж, яка дивиться на мене, уперши в пишні боки дебелі руки. Крізь ці очі вона схожа на фігурку, зліплену з глини дитиною: маленька голова на потворному тілі, обличчя сформоване незграбними пальцями. Вона сувора, нема навіть сліду тієї жінки, що через дві години пригостить дворецького теплою булочкою.

— Я шукаю Івлін Гардкасл, — кажу я, витримуючи її сильний погляд. — Вона пішла гуляти в лісі з Меделін Обер, її камеристкою.

— А вам яке до цього діло?

Її тон такий різкий, що я мало не лякаюсь. Стиснувши кулаки, я намагаюся стримувати себе. Слуги, проносячись повз нас, озираються; їм кортить побачити виставу, але вони бояться акторів.

— Хтось хоче заподіяти їй зло, — кажу я крізь стиснуті зуби. — Якщо ви скажете мені, як пройти до старого будинку Чарлі Карвера, я зможу її попередити.

— То ось що ви робили вчора ввечері з Меделін? Попереджали її? Це тому її блуза була порвана, це тому вона плакала?

На її лобі пульсує вена, кожне її слово бринить образою. Вона робить крок уперед і тиче в такт словам пальцем мені в груди:

— Я знаю, що…

Розжарена до білого лють вибухає в мені й виривається назовні. Не думаючи, я б'ю кухарку по обличчю, штовхаю її від себе, насуваюся на неї, сповнений диявольської люті.

— Кажіть, куди вона пішла! — кричу я, бризкаючи слиною.

Стиснувши скривавлені губи, пані Драдж люто дивиться на мене.

Мої руки стискаються в кулаки.

«Іди геть.

Негайно йди геть».

Зібравши всю свою волю, я відвертаюся від пані Драдж і йду раптово принишклим коридором геть. Слуги відстрибують, звільняючи мені шлях, але моя лють не усвідомлює нічого, окрім самої себе.

Повернувши за ріг, я спираюся спиною на стіну й видихаю. Руки тремтять, туман у розумі розвіюється. Протягом тих кількох жахливих секунд я не мав над Дербі жодного контролю. Це його отрута текла з мого рота, його жовч пульсувала в моїх венах. Я досі відчуваю їх. Масло на моїй шкірі, голки в моїх кістках, жадання зробити щось жахливе. Що б сьогодні не траплялося, мені треба міцно тримати себе в руках, бо інакше ця істота знов зірветься з повідця та накоїть бозна-що.

І це найстрашніше.

Мої носії можуть чинити опір.

23

Багно просочує мої черевики, коли я поспішаю в морок дерев, відчай тягне мене наче за повідець. Після невдалої спроби дізнатися що-небудь на кухні я простую до лісу, сподіваючись, що зіткнуся з Івлін, якщо йтиму по одній з помічених стежок. Я розраховую, що там, де не впорався розрахунок, мені допоможе везіння. А навіть якщо й не допоможе, я хочу, щоб Дербі був якнайдалі від спокус Блекгіту.

Я не далеко відійшов, аж червоні прапорці виводять мене до потоку, де вода струмить навколо великого каменя. Розбита винна пляшка наполовину загрузла в багні, біля неї лежить цупке чорне пальто, з кишені якого викотився срібний компас Белла. Вийнявши його з бруду, я верчу його в долоні так само, як робив це того першого ранку; проводжу пальцями по ініціалах «С. Б.» — гравіруванні під кришкою. Ініціали Себастьяна Белла. Яким же дурнем я почувався, коли Деніел вказав мені на це. На землі розкидані кілька недопалків, з чого можна припустити, що Белл стояв тут досить довго, напевно, чекаючи когось. Певно, саме сюди він прийшов після того, як отримав записку під час вечері, але що могло витягти його о такій годині в дощ і холод, я не розумію. Обшук його скинутого пальта не дає нічого, в його кишенях пусто, якщо не рахувати самотній сріблястий ключ — певно, від його дорожньої скрині.

Не бажаючи витрачати на минулого носія надто багато часу, я кладу ключ і компас собі в кишеню й вирушаю шукати наступний прапорець, не забуваючи дивитися по сторонах, чи не крадеться до мене Лакей. Це ідеальне місце для його нападу.

Лише Богові відомо, як довго я йду, доки зрештою не натикаюся на руїни того, що колись мало бути будинком Чарлі Карвера. Вогонь спустошив його, поглинув більшу частину даху, залишив лише чотири почорнілі стіни. Коли я входжу всередину, під ногами хрустить мотлох, і сполохані цим кролики мчать до лісу, замурзані мокрою золою. Схожі на скелет залишки старого ліжка в куті, самотня