Хто ти? - Олександр Павлович Бердник
Микола стояв непорушно, засоромлений, змішаний. Яка ганьба! Куди подіти очі від сорому? Провал!
До нього підійшли Сергій, дівчина-комсорг. Вони щось говорили йому, втішали. Микола не слухав. Ледве стримував сльози, карався думкою: за що!? чому?
А в вечірньому небі сумовито лунало, віддаляючись!
Неси свої хвилі у синєє море, Де з милим колись ми стояли удвох… Ти ж чув, як він клявся довіку любити, Ще й року немає — пішов до другої…Микола зірвався з місця, не прощаючись ні з ким, вибіг на вулицю. Городами пробрався до річки, сів на кручі над водою.
Хвиля тихо, ледве чутно, хлюпала, вторячи вечірній тиші. Зоряне безмежжя заспокоювало, глибоко в душі починала несподівано ледь-ледь бриніти струна, тихо зринали слова ще ненародженої пісні.
Микола вихопив записничок, олівець, при мерехтливому світлі місяця почав занотовувати слова й музику. І як завжди, був радісно здивований вражаючим феноменом імпровізації, котра народжувалась неждано, несподівано, ніби блискавиця у небі. Може, це і є те явище, яке прадіди називали зустріччю з Неждан-дивом, покровителем радісної несподіванки, відкриттів, подвигу і вогняної думки? Треба так і назвати пісню — «Пісня нежданого друга». Ось він мені підказує, що лише у ясному чистому серці, з якого виметено найменші залишки упередження, може зродитися взаєморозуміння! А я? Як я зустрів моїх друзів сьогодні? Накричав, як істерична жінка! Далі, далі, що підказує мені нежданий друг?
Шепіт зір, вітру спів — хто його пізнає, як? В кожнім дні, в кожнім сні побратимів диво-знак… Я неждано, обережно, я нечутно підійду І біду, неначе хмару, тихо одведу…Саме так! Одвести біду — подивитися в очі, в серця юнаків, з якими вирішив творити добрі діла. А він? Почув лише тріскання лушпайок. Яка ганьба!
Микола йшов понад берегом. Ще здалека побачив вогник біля землянки діда Василя. Над лозами курився димок, пахло смачним. Біля вогню темніли дві постаті.
Микола виступив з сутінків. Одна з постатей з радісним вигуком кинулась до нього. Оленка! Вона взяла Миколу за руку, потягла до вогню.
— Ми з дідусем картоплю печемо, — гордо заявила вона. — А завтра юшку зваримо! Сідай. Дід таке цікаве розповідає. Про подорож довкола світу. Ти ще не чув!
Микола привітався з дідом, сів на траву. Дід Василь запитливо зиркнув на нього з-під навислих брів, насмішкувато запитав:
— Щось не так?
Микола мовчки кивнув. Оленка злякано заморгала віями.
— Тебе зобидили, Миколко? Чому мовчиш?
— Все ясно, — махнув рукою дід. — Мабуть, почав урочисто, як на плакаті: «Ми та я! Прийшли до вас! У нас завдання! У нас проблеми! Ви повинні!» Чи не так?
— Уг-гу, — присоромлено схилив голову Микола.
— Отож-бо й є. Ану, розкажи, як усе було.
Микола почав розповідати. Не приховав і того, що потім, коли голос нежданого друга приніс йому пісню, він зрозумів свою помилку.
Дід мовчки вислухав, підкинув у вогонь хмизу, розворушив його, а тоді вже озвався:
— То й добре, що сам збагнув свою помилку. У кожному з нас є розуміння, як і що треба робити, але які гори сміття нагромаджено іноді на стежці, ми не бачимо. Живе ще в нас у душі дріб’язкова пихатість і лисяча хитрість, іноді й вовча лють, і мавп’яча дратівливість або ж буйволяча впертість. А коли все це не погамовується добрим вчинком, людина не здатна побачити людяність за зовнішньою оболонкою байдужості.
— Зрозумів, зрозумів! — похапцем згодився Микола. — Я вже сам…
— Сам, сам, — підхопив дід, сміючись. — Сам нічого не зробиш. Навіть бог без своїх віруючих — ніщо, пуста абстракція. Ти взявся за діло, як за всесвітню місію. Вирішив, що село без тебе пропаде. Не міг почати справу так, як дихаєш — спокійно… природно. І люди, захоплені твоїм прикладом, так же природньо підхоплять твоє починання. До творчості принукою не звабиш, вона має йти від серця, з душі.
— Дідусю, — тихенько озвалася Оленка, дивлячись захопленим поглядом у зоряне небо, — мені здається, що я починаю розуміти.
— Що, дитя моє?
— Велику суть дружби, братерства людей… творити в ім’я інших, в ім’я друзів своїх, а не в ім’я власного себелюбства. І тоді…
— Тоді, — підхопив дід, вигрібаючи спечені чорні картоплини з жару, — всі душі будуть відкриті для інших, зникне егоїзм, розкриється на повну силу краса людська. Боги всіх часів і народів здаватимуться блідими тінями супроти прийдешньої прекрасної людини. Бо й що таке боги? Лише наше безсилля, марновірство, страх і неуцтво. Зрозуміли? От і добре. То ж хапайте картоплю, доки гаряча, лупіть її. Ось сіль. Нема нічого кращого з їжі від печеної бульби. Хто не розуміє цього, тому ніяка філософія не поможе, — засміявся дід. — Хіба не так, голуб’ята мої?
СВЯТО БУДНІВ