Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

Зачувши таке, вона закричала й затулила вуха. Він нагнувся та опустив її руки.

— Проте хробаки ще не дісталися до Френні та її дитини. Байдуже, як її зачали, — вона жива. Карло, ти поводишся так, наче хочеш прогнати власну дочку. І що тоді в тебе лишиться? Лише ця кімната й чоловік, який зненавидить тебе за цей учинок. Якщо ти це зробиш… того дня поряд із Фредом могли лежати й ми з Френні — не бачу різниці.

— Я хочу піти нагору й лягти, — сказала Карла. — Мене нудить. Гадаю, краще лягти.

— Я допоможу, — озвалася Френні.

— Не смій мене чіпати. Лишайся тут, із батьком. Здається, ви з ним уже все вирішили. Спланували, як зруйнувати мене в очах усього міста. Чому б тобі одразу не перебратися до моєї вітальні, га, Френні? Чому б не нанести багна на килим, не взяти попелу з каміна та не насипати його в годинник? Чому б і ні? Чому б і ні?

Вона засміялась і проштовхнулася повз Пітера в коридор. Жінка хиталася, як п’яна. Пітер спробував обійняти її за плечі. Карла вишкірила зуби й засичала на нього, наче кішка.

Її сміх перейшов у плач, і Карла повільно пішла нагору, тримаючись за махагонієві перила, щоб не впасти. Те рюмсання було таким болючим і безпорадним, що Френні хотілося водночас і кричати, і блювати. Обличчя в батька посіріло й мало колір брудного простирадла. На горішній сходинці Карла розвернулася й хитнулася так загрозливо, що на мить Френні здалося, наче вона зараз упаде й покотиться донизу. Карла глянула на них так, наче хотіла щось сказати, а тоді знову відвернулася. За мить двері спальні зачинилися й заглушили її скривджений плач.

Френні з Пітером вражено подивились одне на одного широко розплющеними очима. Годинник незворушно продовжував відлічувати час.

— Усе владнається, — спокійно мовив Пітер. — Потроху перетреться, і вона заспокоїться.

— Справді? — спитала Френні.

Вона повільно підійшла до батька, прихилилася до нього, і він обійняв її.

— Мені так не здається, — сказала Френні.

— Не зважай. Подумаємо про це пізніше.

— Треба йти. Вона не хоче мене тут бачити.

— Краще лишися. Буде добре, якщо — або коли — вона спуститься й з’ясується, що їй потрібно, аби ти лишилася. — Він трохи помовчав. — Щодо мене, Френ, то я це й так знаю.

— Татусю, — промовила вона й поклала голову йому на груди. — Ох, татку, мені так шкода, так страшенно шкода…

— Ш-ш-ш…

Він погладив її волосся. Понад головою дочки він бачив, як крізь шибки струменять сонячні промені — стояла післяобідня пора, проте здавалося, наче вже почало вечоріти. Тут, у вітальні, світло завжди набувало цієї характерної риси: робилося золотавим та непорушним і лягало так само, як у музеях та прадавніх склепах.

— Ш-ш-ш, Френні… Я люблю тебе. Я люблю тебе.

Розділ 13

Загорілася червона лампочка. Зашипіла помпа. Відчинилися двері. Чоловік, який переступив поріг, не мав на собі білого комбінезона. Натомість у нього був маленький блискучий фільтр для носа, схожий на срібну виделку з двома зубцями — такі кладуть на столики з канапками, щоб можна було дістати з пляшки оливки.

— Вітаю, містере Редман, — сказав на ходу прибулець.

Він виставив руку в прозорій гумовій рукавичці, і з переляку Стю її потиснув.

— Мене звати Дік Дейтц. Деннінґер сказав, що ви не гратимете в нашу гру, доки вам не скажуть, який рахунок.

Стю кивнув.

— Гаразд.

Дейтц присів на край ліжка та впер руки в боки. Він був невеличким чорношкірим чоловічком і в такій позі скидався на гнома з диснеївського мультфільму.

— То що саме вас цікавить? — спитав він.

— По-перше, скажіть, чому на вас немає одного з тих скафандрів.

— Бо Джеральдо каже, що ви не заразні.

Дейтц указав пальцем на морську свинку за подвійним склом, що займало одну стіну. Тваринка сиділа в клітці, а позаду неї з порожнім обличчям стояв Деннінґер.

— Гм, Джеральдо?

— Протягом останніх трьох днів Джеральдо дихав вашим повітрям, яке попередньо проганяли через конвектор. Хвороба, яку підхопили ваші друзі, легко перекидається з людини на морську свинку й навпаки. Ми дійшли висновку, що, якби ви мали ту заразу, Джеральдо вже мав би здохнути.

— Однак ви вирішили не ризикувати, — сухо сказав Стю й тицьнув великим пальцем на носовий фільтр.

— Ризик у моєму контракті не прописаний, — цинічно всміхнувся Дейтц.

— То що в мене таке?

Слова полинули так плавно, наче то була заготовлена промова:

— У вас чорне волосся, блакитні очі, страшенно гарна засмага… — Він пильно поглянув на Стю. — Не смішно, так?

Стю промовчав.

— Хочете мене вдарити?

— Гадаю, користі з цього не буде.

Дейтц зітхнув і потер перенісся — скидалося на те, що йому боліло від тих трубок у носі.

— Слухайте, — мовив він. — Коли справи серйозні, я починаю жартувати. Хтось курить або жує гумку. Так я тримаю себе в руках, ото й усе. Поза сумнівом, багато хто справляється з цим краще. А щодо того, яка у вас зараза, то, згідно з аналізами, які провели Деннінґер та його колеги, у вас нічого немає.

Стю байдуже кивнув. Однак йому здалося, що маленький гном, який сидів на ліжку, розгледів за його кам’яною міною раптову й глибоку полегкість.

— А що в інших?

— Перепрошую, однак це таємна інформація.

— А як його підхопив Кемпіон?

— Це також закрита тема.

— На мій здогад, він був військовим. Десь стався нещасний випадок. На кшталт того, що тридцять років тому трапилося в Юті з тими вівцями, тільки набагато гірше.

— Містере Редман, мене можуть кинути до в’язниці, навіть якщо я просто скажу, холодно чи тепло.

Стю замислено пошкрябав свою нову бороду.

— Ви б мали радіти, що ми не розказуємо вам більше, — мовив Дейтц. — Ви ж це знаєте, правда?

— Ага, менше знаю — краще служу нашій країні, — сухо сказав Стю.

— Ні, це суто Деннінґерова приказка, — відмахнувся Дейтц. — Коли поглянути на всю нашу систему, ми з Деннінґером — лише мурахи, і повноважень у нього ще менше. Він лише сервопривід[65]. У вас є прагматичніша причина