Подорож до Ельдорадо - Вільям Олексійович Лігостов

директорові філії — завгоспа швидко потурили б!) Ех, люди, люди-небораки! Звісно ж, я міг поскаржитися, хоча не терплю навуходоносорів. Але ж я любив Тюхтю. Любив! Душевнішого, сердечнішого чоловіка там не стрічав. Ото проп’є, сердешний, півпайки моєї, прийде пізно ввечері до акваріума, сяде на цемент, покличе мене і плаче гіркими сльозами. Просить вибачити за шахрайство. Немає, каже, тут нічого іншого, що можна було б поцупити. А без горілки, мовляв, не жизнь. І взагалі не жизнь. З дружиною у нього щось не ладилося. Приходила вона якось за чоловіком до акваріума. Як глянув на неї — мало не зомлів. Не доведи господи, обніме така. Задушить! І так жаль мені стало Тюхтю — поклав мовчати. До того ж він нічого не розпитував у мене, не ставив ідіотських запитань, а якось в неділю пощастило йому, наловив два кошики риби. Всю віддав мені. Задаром. Але коли відчув, що сили залишають мене, надумав: доведеться покинути і Москальчука, — хай уже якось дописує дисертацію сам, — і Тюхтю. Я став млявим, неуважним, мені вже не треба було й придурюватися. Дав зрозуміти Москальчукові: досліди слід перенести з акваріума в море, бодай у прибережну зону. Ну, він і вивів мене в район Кузьмичевих каменів. Махнув я йому на прощання хвостом, вибачився та й дралала! Дралала в напрямку Одеси. Прилаштуюся, думаю, до якого-небудь лайнера і гуд бай, Чорне море. Отож, на вас і натрапив. Курс у вас для мене підходящий… (Ага! Сам, виходить, дороги не знаєш, так ти до нас, бо курс підійшов! До Азорських островів, а там і до Флоріди рукою подати!) О люди, люди-небораки! Та я курс знаю ліпше, ніж усі ваші штурмани, разом узяті. І швидкість у мене не те, що у вас: 15–20 вузлів на годину. (Скільки ж це воно виходить? Вузол дорівнює 1,852 км/год. Близько 36 км на годину? Ого! Ого, якщо не бреше). Я ж бачу, що самі ви не доберетеся нізащо… Та ви й з Чорного моря не випленталися б! (Ну, знаєш, спасибі за поміч, але не передавай куті меду. Моторика у нас дай боже. Звірюка, а не мотор!) Та й я ж думав, що нічого мотор. Мені ж все-таки легше плисти, якщо вмостишся на хвилю, що утворює судно… О господи, яка там хвиля від вашого судна! Вас самих треба тягти. І якщо ви й надалі будете морочити мені голову своїми запитаннями, їй-право, покину. Я ще після Москальчука не відійшов!

Після сповіді Кацо важко засопів і пірнув у прозорі хвилі Егейського моря.

Довго мовчали приголомшені аргонавти. Та й хто міг би спокійно вислухати таку сповідь? Галасун то зиркав на хвилі, очікуючи, чи випірне Кацо, то м’яв у руках наполовину заповнені бланки. Купчик махнув рукою — пропав, мовляв, дармовий штурман. Він у глибині душі співчував дельфінові. А може, то було не співчуття, а жаль, егоїстичний жаль — тепер доведеться самому прокладати курс. А попереду ж іще — дай боже…

Галасун плюнув спересердя за борт:

— Ну, й дідько з ним! Раціо? Раціо! Попався б він мені в іншому місці, показав би, як байдики бити! Космополіт! Авантюрист! Це ж, певно, немалі гроші загилили за нього американці, а він філософію розвів і втік з роботи. Літун паршивий! Як би нам через нього не пришили справи. Сприяння при втечі… Це знаєш, чим пахне?!

— Та не переживайте, товаришу капітан, під хвіст йому наше сприяння… Він і без нас…

- І от що обидно: документи не заповнила, бестія! Щось тут не чисто. Ой, не чисто.

Купчик геть осмілів:

— Та кому вони, товаришу капітан, потрібні і що вони дадуть — ці бомажки?

- Но, .но! — озвався баском Галасун. — Не балакай лишнього! Зразу видно, ніколи ти й не нюхав керівної роботи. Бомажка в керівному ділі — перве діло! А! Що тобі розказувати… — Але розказувати нікому було, і Галасун сів на лавку, засунув папірці в портфель, притис його до живота і повів далі: — У сорок дев’ятому, пам’ятаю, завідував маслобойнею… Тіко ж ти нікому-нікому! Час сутужний був, і як не той, так той районний товариш, натурально, підсовується: “Чи не можна було б, товаришу Галасун, бідончик олійки?” А чого ж, кажу, можна, присилайте жінку чи кого з дітей, тіко записочку черкніть, бо я ж, самі понімаєте, всіх відповідальних жінок і діток на ліцо не пам’ятаю… Ну, приходить, там хто з бідончиком і з записочкою. Так і.так, пишуть, товаришу Галасун, відпустіть подателю сєго обіцяне. З товпривєтом, мовляв, такий-то… Ну, я олійку — в бідон, а товпривєт удома на гвіздок! Скільки на мене суплік писано було усяким відсталим аліментом, а я чхав на ті анонімки. Знаю: ніхто мене не зачепить, бо я записочку начальству під ніс і — з товпривєтом! От! І завсігди так! Де б не служив, за які б государственні ценності не відповідав… Якщо вже ніззя по закону, по квитанції, то, натурально, записочка щоб була. Чи то на кавунчики, чи на сіно, чи на що б не було. Бо мені на самі ценності плювать. Вони не мої і нічиї, а общі. Бомажка була б, а ценностів на наш вік ще стане. Тіко раз в жизні сплохував. Коли ж це було, дай боже пам’ять? Ну, неважно. Тіко ж ти нікому-нікому! Це коли колгоспи зміцнювали городськими образованими кадрами. Так я теж піднімав одне відстале хазяйство…

— А ви хіба і по сільському господарству спец, товаришу капітан? — перебив Купчик.

— Я по всьому, Семйон, спец. Жизнь научить. А по сільському ділу — що ж там особливого розбиратися? Сам на селі виріс, жито з пшеницею не сплутаю. Ну, і всякі народні прикмети, натурально, знаю. К примєру, сонце червоне заходить — жди непогоди. Раціо? Раціо! От у тебе звичка хренова, Семйон. Перебаньчаєш. Про що ж це я хотів?

— Про бомажку.

— Ага! Кажу, один раз осічку дав. Приїхав, значить, піднімаю хазяйство, а тут якраз почали в моду входити ці… як їх? Комсомольські свайби! Ну, до мене підкочується секретар з комсомольського райкому. Так і так, треба організувать показову комсомольську свайбу, та таку, натурально, щоб у всіх