Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

Раптом вона збагнула сенс його запитання. Уважно подивилася на колишнього учня:

— Ти хочеш сказати, що ці вірші написав сигом? Саме ці? Яким чином?

Петро уник погляду. Він дивився кудись убік, але Катерина Михайлівна відчула, що він потай стежить за нею.

— Програма для п’ятої моделі сигома називається “Продовжувач”…

Стара вчителька завважила, що він ретельно добирає слова.

— Академік Туровський так виклав нам свій задум…

Катерина Михайлівна зрозуміла приховане значення цієї фрази і здивовано звела брови: “О, Вахрамцев став дипломатом…”

А Петро якомога глибше вдихнув і, виставивши праву ногу вперед, наслідуючи академіка Туровського, з якоюсь урочистістю мовив:

— Можливо, найцінніше в інформації, яку тільки можемо знайти у нашому з вами світі, — це неповторність людської особистості. Але ця інформація нетривка, її важко зберегти. Книжки, архіви, фільми дають змогу зберігати від розпаду лише частки особистості, і то — особистості небагатьох людей, яких називають видатними, талановитими. А скільки губиться такої інформації зі смертю звичайної людини, яка не встигла довести, що вона цікава, по-своєму велика, не встигла зробити відкриття, створити машину, написати книжку? Хто підрахує, скільки втратило людство зі смертю всіх дочасно загиблих чи просто не розквітлих талантів? Тому, створюючи програму для п’ятої моделі, ми просимо всіх вас, особливо вчителів, збирати інформацію, що є в шкільних творах, в різноманітних нездійснених проектах, рацпропозиціях, в моделях юних техніків…

— Зажди, зажди-но, Петре, бо так ввійдеш у роль, що й не вийдеш з неї. А в академіки тобі зарано, — присадила його Катерина Михайлівна і застерегла, по-шкільному звівши вказівного пальця. — По-перше, я нікому не показувала вірші свого сина…

Але теперішнього Петра не так просто загнати в глухий кут. Його очі засяяли, ніби він кинувся в сутичку — один проти багатьох.

— А його твори, що зберігаються в шкільному архіві? Мабуть, у них було й те, що згодом вилилось у ці вірші, — лад мислення, мрії про підкорення космосу, навіть стилістичні звороти… От сигом і відтворив, як ми кажемо, — “за матрицею”, його особистість з алгоритмами мислення…

— Я хочу його бачити! — твердо сказала Катерина Михайлівна.

Петро змовк на півслові. Уважно, допитливо подивився їй в очі. Це був новий, малознайомий Вахрамцев, і погляд у нього гострий, пильний. Але Катерина Михайлівна не зніяковіла, в кожному разі нічим не виказала деякого збентеження. Подумала: “Все нормально. Життя рухається. Учні ростуть, змінюються, виявляють чи набувають нових рис характеру. Чому вони мають бути такими, як ми передбачали?”

Вахрамцев кивнув і розважливо мовив:

— Гаразд. Це неважко влаштувати. Я тільки з’ясую години прийому.

Він пішов до телефонної будки.

Катерина Михайлівна провела його неуважним поглядом і, поки він говорив по телефону, розмірковувала про те, які метаморфози трапляються з її випускниками. За кілька хвилин Петро вийшов з будки і сказав:

— Я домовився. Але доведеться зачекати до ранку.

Спочатку Катерина Михайлівна визначила: сигом не схожий на її сина — такого, яким вона пам’ятала Бориса, який він на фото. Можливо, якби Борис став старший… Адже іноді щось в усмішці, у погляді сигома, майже невловиме, миттєве, знайоме обпікало пам’ять. Потім, придивившись, вона подумала, що сигом взагалі не схожий на жодного з людей, котрих досі зустрічала. І вона зрозуміла чому. Вираз його обличчя, очей змінювалися так блискавично, що людський погляд не встигав їх зафіксувати.

Академік Туровський поруч сигома здавався маленьким скуйовдженим горобчиком. Сиве пасмо над його чолом підстрибувало, коли він звертався до людей у залі:

“Продовжувач” — так ми назвали його професію, а точніше, його призначення. Він зберігає в своїй пам’яті справи багатьох людей, він ніби їхнє узагальнення, їхня колективна особистість, в якій помножено й посилено їхні здібності у багато разів. Сигом не просто пам’ятає й розуміє задуми й діла загиблих — він продовжує їх, особливо вирізняючи те, що вважатимуть за потрібне рекомендувати програмісти. Кожен з вас може побалакати з ним, поставити кілька запитань. На які він не встигне відповісти сьогодні, під час зустрічі, відповість завтра та позавтра по телебаченню. От, либонь, і все, що я хотів…

Він зустрівся поглядом з Катериною Михайлівною і вмовк на півслові. Вираз її очей, недовірлива посмішка були такі красномовні, що академікові стало не по собі. Він не знав, хто ця жінка, але на мить відчув, ніби він знову в школі біля дошки силкується пригадати умову задачі. Спогад був такий яскравий, що йому здалося, наче в залі запахло теплим деревом і крейдяним пилом. Закінчення фрази зависло в повітрі й лишилося плавати, як серпанок…

“Твої слова промовисті й виважені, — думала Катерина Михайлівна. — Вони звучать надто впевнено та буденно. А тобі належить знати, що людям не можна обіцяти так багато, інакше вони зовсім не йнятимуть віри обіцянкам”.

Академік швидко оговтався. Він ледь вклонився присутнім і зробив повільний рух рукою в бік сигома, запрошуючи людей ставити запитання Продовжувачу. Зал зануртував, ось виринула чиясь кучмата руда голова й почала кружляти, обходячи тісно збиті гуртки людей, наближаючись до сигома…

Катерина Михайлівна впевнено сказала “Дозвольте!” — і люди трохи розступилися, щоб дати їй дорогу. Вона опинилася перед Продовжувачем і могла краще розгледіти його і пересвідчитися, що він справді аніскілечки не схожий на її Бориса, і вираз його обличчя з великими правильними рисами міняється так хутко, ніби тече, і здається маревом.

“І ця істота могла сама по собі відтворити Борисові вірші, найтонші нюанси людської сутності? “І Землю всю — сріблясту та блакитну, в прожилках рік, далеку, близьку, рідну…”? — з обурливою недовірою міркувала вона, тішачись, що уже визрів задум, як перевірити слова академіка, як виявити неправду і показати її присутнім. — Відбери в людини біль та смерть — і вона вже не буде людиною. Не сприйматиме гостро життя — не радітиме синьому небу в проміжках дощових хмар, усмішці дитини, ковтку джерельної води, близькості коханої… Є грані людської особистості, куди зась усіляким фокусам, навіть коли вони називаються науковими…”

Вона