Казки роботiв. Кiберiада - Станіслав Лем

– Ну, тут уже ми в безпеці, – заспокоївся Трурль. – Я вигляну, хочу побачити, де вона застряла…

– Стережися! – попередив його Кляпавцій.

Трурль обережно підійшов до отвору печери, вихилився і раптом перелякано відсахнувся:

– Вона вилазить на гору! – вигукнув він.

– Не журися, сюди вона нізащо не добереться, – мовив не зовсім певним голосом Кляпавцій. – Ой, що це? Начебто потемніло!..

У цю мить велика тінь затулила небо, яке досі видніло крізь вийстя печери, і в ньому з’явився бік машини – сталевий, гладенький, густо покритий заклепками. Машина поволі прихилялася до скелі, тим самим щільно закриваючи вихід з печери.

– Ми ув’язнені… – прошепотів Трурль, і голос його тремтів, бо ж навколо була цілковита темрява.

– Ну ми ж і дурні були! – обурено скрикнув Кляпавцій. – Пертися до печери, яку вона може забарикадувати! І як нас на це підбило?!

– А як ти гадаєш, – на що вона розраховує? – помовчавши з хвилину, спитав Трурль.

– На те, що ми захочем звідси вибратися. Не треба багато думати, щоб це зрозуміти.

Знову запанувала мовчанка. Трурль у суцільному мороці, витягаючи поперед себе руки, навшпиньки підійшов до отвору печери і провів рукою по скелі, поки не доторкнувся гладенької і теплої, немовби нагрітої зсередини, металевої поверхні.

– Чую тебе, Трурлю… – загурчав у замкненій просторіш залізний голос. Трурль відшарпнувся, тоді примостивсь на брилі обік приятеля, і обидва якийсь час сиділи нерухомо й мовчки. Нарешті Кляпавцій прошепотів Трурлеві:

– Так ми нічого не висидимо. Нема ради, доведеться почати з нею переговори.

– Це безнадійно, – відповів Трурль. – Але спробуй, може, хоч тебе цілим випустить…

– Ну, на таке я не пристану! – підбадьорив приятеля Кляпавцій і, підійшовши до отвору печери, невидного в темряві, гукнув:

– Агов, ти нас чуєш?

– Чую, – озвалась машина.

– Слухай, я хотів тебе перепросити. Знаєш… Ну, виникло між нами непорозуміння, але ж це, власне, дрібниця. Трурль не мав на думці…

– Я знищу Трурля! – мовила машина. – Але перед тим він муситиме відповісти мені на запитання, скільки буде двічі по два.

– Він відповість, відповість тобі, і то так, що ти будеш задоволена і, безперечно, з ним погодишся. Еге ж бо, Трурлю? – заспокійливо сказав посередник.

– Та вже певно… – ледь чутно промовив Трурль.

– Справді? – сказала машина. – Ну, то скільки ж буде двічі по два?

– Чоти… тобто сім… – ще тихіше відповів Трурль.

– Га, га! Таки не чотири, а сім!

– А бачиш! Сім, ясна річ, сім, завжди було сім! – запобігливо притакнув Кляпавцій. І обережненько запитав: – То тепер ти вже нас випустиш?

– Ні. Хай Трурль ще раз скаже, що просить вибачення, а також – скільки буде двічі по два…

– А ти нас випустиш, якщо я скажу? – спитав Трурль.

– Не знаю. Подумаю. Ти не став мені умов. Кажи, скільки буде двічі по два.

– Але ти й правда нас випустиш? – ще напоминався Трурль, хоч Кляпавцій і смикав його за полу, шепотячи на вухо:

– Це ідіотка, ідіотка, не сперечайся з нею, благаю тебе!

– Не випущу, коли мені не захочеться, – відповіла машина. – Але ти й так скажеш мені, скільки буде двічі по два.

Раптом Трурль скипів.

– О! Я скажу тобі, скажу! – закричав він. – Двічі по два – чотири, двічі по два – чотири, хоч би ти й сторчголов стала, хоч би усі ці гори на порох обернула, хоч би морем подавилася, небо ціле випила, а все ’дно – двічі по два – тільки чотири!!

– Трурлю! Ти збожеволів! Що ти кажеш? Двічі по два – сім, ясна пані! Люба машино, сім! СІМ!!! – волав на весь голос Кляпавцій, силкуючись перекричати приятеля.

– Неправда! Чотири! Тільки чотири, від початку й до кінця світу ЧОТИРИ!! – аж хрипів, так надривався Трурль.

Несподівано скелю у них під ногами пройняв якийсь гарячковий дрож.

Машина відхилилася від отвору, пропустивши до печери сіренький жмуток світла і загорлала:

– Брешеш! Сім! Кажи зараз, бо як стукну!

– Ніколи не скажу! – затявся Трурль, так ніби йому було вже однаковісінько.

Цю ж мить із склепіння печери на голови втікачів посипався камінний град, бо машина взялася всім своїм дев’ятиповерховим тулубом трощити прямовисну скелясту кручу, раз по раз гатячи в неї. Величезні уламки скель відколювались від моноліту і з гуркотом котилися в долину.

Печеру сповнили гримотіння ударів і кремінний дим, сталь аж іскри викрешувала зі скелі, – але крізь увесь цей пекельний гуркіт штурму час від часу чути було Трурлів голос, що кричав без угаву:

– Двічі по два – чотири! Чотири!!!

Кляпавцій намагався був силоміць заткнути йому рота, але, не змігши подолати дужий відпір, мовчки опустився на землю й затулив голову руками. Машина невтомно змагалася, докладаючи пекельних зусиль – здавалося, скелясте склепіння от‑от впаде на печерників, розтрощить їх і поховає навіки. І коли вони вже втратили всяку надію, коли печера замість повітря сповнилась їдучим порохом, щось раптом страшенно заскреготіло, повільно розкотився грім – такий гучний, як би тисячі ковалів загупало молотами, і навіть гучніший, – потім повітря загуло, чорна стіна, що затуляла отвір, щезла, наче її вітром здмухнуло, і в долину посунула лавина величезних скелястих брил. Луна гуркоту, відбиваючись від гір, ще розлягалася долом, коли обидва приятелі підбігли до виходу з печери і, до пояса вихилившись із неї, побачили, що машина лежить потовчена й сплющена обвалом, який сама ж вона й спричинила.

Здоровенний камінь, що стирчав саме посеред дев’яти поверхів машини, розчахнув її мало не навпіл. Кляпавцій і Трурль обережно спустилися з печери крутим схилом гори, яка ще курилася кам’яним пилом. Щоб добратися до пересохлого річища, їм треба було пройти повз тулуб розпростертої плазом машини – такої великої, як судно, викинуте на берег. Мовчки вони обидва водночас зупинилися перед розчавленим сталевим попереком машини. Машина ледь здригалась і чути було, як в її нутрощах щось іще крутиться, щораз тихше й тихше погуркуючи.

– Ач, який у тебе ганебний кінець, а двічі по два як було, так і є… – почав Трурль, але тої ж миті машина зашаруділа й невиразно, ледве чутно, пробелькотіла востаннє:

– СІМ.

Потім щось тонко скреготнуло у неї всередині, згори посипалося каміння і машина завмерла, перетворившись на купу мертвого залізяччя. Конструктори глянули один на одного і, ні словом не озиваючись, рушили назад руслом висхлого потоку.

ВЕЛИКА ПРОЧУХАНКА