Olya_#1 - Володимир Худенко

— Шпилька, — мовила Оля, так і зиркаючи в дзеркало.

Шафа зліва від неї тьмяно мигнула, і вона простягла туди руку. Каштанова змійка шпильки обвилась вкруг її зап’ястя і поповзла по пальцях.

— Хвіст. Не дуже високо…

Оля зсадила змійку на своє волосся, і та вмить заплела його в хвіст.

— Ну…

Вона ще зиркнула на себе в дзеркало. Погляд поглядом, а от решта…

Насправді — їй подобався її вигляд. Тобто — вона не вважала себе бозна-якою красивою, але нічого не хотіла в собі міняти. Геть нічого. З особистим інтерфейсом Skytek — найбажанішою річчю в світі — вона в принципі могла як завгодно змінити свою зовнішність. Але просто не хотіла. Спочатку ще думала трошки, непомітно дещо підкорегувати (наприклад, підборіддя — о, як же воно її бісило в юності!), але потім… Потім Макс якось сказав їй, що вона невимовно прекрасна. І вона в цілому заспокоїлась.

Звеселившись цим спогадом, вона крутнулась на одній нозі і рушила в коридор — двері каюти роз’їхались перед нею.

— Макс… — сказала вона про себе і прикусила губу. — Треба буде записати для Макса повідомлення. Одразу як вийдемо зі стрибка. Не забути! — труснула вона головою.

Пам’ятку збережено, — мигнув інтерфейс перед її взором.

Коридор розцвітав різнобарв’ям кольорів — бокові стіни були суцільними інфопанелями, по них урізнобіч пливла реклама Skytek і дочірніх компаній, General Biology, Soft Dreams Ltd., Embraer, Okinawa Inc., та, звичайно ж, — British Technology. Окрім цього — новини різних ступенів актуальності, дороговкази, різноманітні тупенькі мотивуючі ролики… Інфопанелі були, ясна річ, інтегровані до систем корабля і намагались потроху підлаштуватись під конкретного перехожого — коли Ольга вийшла в коридор, то одразу ж помітила декілька реклам інноваційної лінійки дрімів від Skytek Arts, найбільшої студії-розробника корпорації, а також інформативний дороговказ до шостого рівня, де й розташовувались каюти десантників.

Можна було, звичайно, поїхати ліфтом. Але… Насправді — вона ніяк не могла навтішатись фізичними можливостями свого інтерфейсу. От хоча б узяти параметри просторової орієнтації… Така координація рухів, швидкість реакції — цього геть неможливо було досягти на тому піратському софті, яким Оля користувалась за життя! А там же були навіть ерзаци військового програмного забезпечення, Олі самій траплялось розробляти, а частіше — оптимізувати подібні зразки, ними послуговувались як повстанці, так і організована злочинність. Але то все дитячі забавки в порівнянні з можливостями ліцензії!

Крокуючи коридором, вона плавно перейшла на біг і… Легко, пружно відштовхнулась від підлоги, перевернулась у польоті вниз головою і ривком відштовхнулась ногами вже від стелі, виставила ліву руку і м’яко приземлилась на неї — покотилась колесом по підлозі. Одна долоня — за нею інша, самими кінчиками пальців… Одна підошва, інша — ледь торкаючись… Вона востаннє відштовхнулась обома ногами від підлоги і, зігнувши коліна, в польоті обхопила їх руками, перекрутилась через голову і приземлилась на ноги, наче так і треба. Кайф!

Коридор спускався вниз, і Оля так і по бігла по ньому підтюпцем. Потім спинилась. «Це ж і офіцери могли бачити мої викрутаси по відео, — дійшло раптом до неї. — чи Асланоглу… або й сам командор! Незручно вийшло, гм…». Але врешті вона струснула головою і рушила далі.

«Прямо там — дивина! — думала вона собі. — Може, я цей… Відпрацьовую фізичні нормативи, от. Я ж не військова на відміну від всіх них — тижневі курси не враховуються. А треба тримати марку».

«На те спортзал є», — зауважила одна з її в’їдливих субособистостей, але Оля на те не звернула особливої уваги.

І тут одразу ж перед її байдужим поглядом, що розглядав саме контекстну рекламу на стінах, виникло віконце текстового чату:

Sr. Michman Ramos:

Привіт! Уже виспалась?

/анімоване дівча позіхає і протирає очі, надувшись, вилазить із ліжечка/

Ольга всміхнулась — Мануела, строго кажучи — старший мічман Мануела Рамос була тут пілотом десантно-бойового човника E-9 Osprey і ледь не єдиною людиною, котру Ольга могла б поки що назвати тут приятелем. Мануела подобалась Ользі тим, що, на відміну від більшості людей, її цікавило ще щось, окрім дрімів — вона була фанатом своєї справи. Маневрені бої в космічному просторі та атмосферах планет, фігури вищого пілотажу, карколомні розвідувальні, пошукові та десантні операції — ось чим жила ця дівчина! Це й стало поштовхом для їхнього ближчого знайомства.

Коли Ольга в плановому порядку консультувала екіпаж перед вильотом, то Мануела збалакалась із нею щодо історичних дрімів, виявилось, що льотчиця, окрім зависання в нескінченних військових симуляторах, полюбляє також детально розбирати реальні сутички та битви минулого, по своїй спеціальності, звичайно. Тож Ольга і скинула їй кілька цікавих авторських збірок на цю тему — в основному все те стосувалось цікавої самій Ользі російської історії. І, на диво, ці її дріми не на жарт захопили льотчицю.

На другий день, коли вони вже бовтались десь у межах Поясу Койпера, а Оля впорядковувала свою каюту, старший мічман ввірвалась до неї як ошпарена.

— Міс Рушді… мем.

Вона нерішуче спинилась у дверях і раптом витяглась, як по команді «струнко».

— Лейтенанте Рушді, мем, дозвольте звернутись!

Ольга ніяково розсміялась і замахала руками.

— Ось… облиште цю нісенітницю, — мовила вона, так і всміхаючись. — Я навіть не військова, і… перестаньте. Заходьте, будь ласка.

Мічман зайшла, і вони врешті розговорились.

— Ваш дрім… Що ви мені дали учора — це щось неймовірне!

— Який саме?

— Ну…

Мануела заломила руки і почала ходити по кімнаті туди-сюди — захоплена спогадами, вона, видно, і геть забула про острах та субординацію.

— … З тих історичних. Про Другу світову! Я була пілотом, пілотом радянського винищувача…

Мічман енергійно замахала руками і підійшла до Ольги.

— … і там мене збивають. Над окупованою територією! Два дні я мала пробиратись до своїх, а там болота, суцільна болотиста місцевість, і осінь, холод, скажений вітрюга, так! Гнилі болота, і всі ці миршаві села, танкові колони по розбитих дорогах, мряка… а у мене із їжі одна нещасна шоколадка — така гірка! — а зі