У підводних печерах - Ігор Маркович Росоховатський

Професор Семенов на якусь мить спохмурнів, але, мабуть, щасливе повернення Чумака вплинуло на його настрій.

— Одним оком можна, — мовив він.

Василь Трохимович здивувався:

— Що з вами, професоре? А я сподівався, що ви відповісте, як звичайно: «У нас не музей».

Вони пройшли услід за Семеновим у скляні двері-вертілки, пішли довгим широким коридором повз численні двері з табличками: «Лабораторія 3»… «Лабораторія 27»…

— Я покажу вам одну з наших головних лабораторій — тридцяту, — сказав учений.

Вадим опинився у величезному залі. Біля стін стояли зручні крісла, а в них сиділи хворі на старість. На їхніх руках, шиї, животі були різні накладки. Дроти від них тяглися до приладів. На екранах телевізорів спалахували й розбігалися зелені стрічки.

Професор підвів Вадима до одного хворого.

— Це колишній комбайнер, Ященко. Йому сімдесят п’ять, і він уже давно на пенсії. А тепер товариш Ященко наш пацієнт — видужує, і через три-чотири місяці зможе вернутися до улюбленої справи.

Вадим подумки відзначив, що ні професор, ні численні лікарі та сестри, що працюють в Інституті молодості, не вимовляють слова «хворий». Тут пацієнти просто одужують.

Професор Семенов показав на прилади:

— Це різні лічильники та осцилографи. За їх допомогою методом мічених атомів ми стежимо, як всмоктуються та проходять наші ліки в організмі. Ось зараз товаришеві Ященку ми ввели гормон інсулін, що входить до складу Препарату Молодості. Він поліпшує роботу печінки. Проходження цього гормону реєструє лічильник, а нервові збудження, що виникають, показує екран телевізора. Погляньте на колишнього та майбутнього комбайнера. У нього зараз нормальний колір обличчя, під очима немає набряків. А прийшов він до нас інвалідом.

— Старість треба і можна лікувати, — втрутився у розмову Василь Чумак, — хитрувато позираючи на професора. — Академік Пархон лікував її розчинами новокаїну, які підвищують діяльність нервової та кровоносної систем. Але повного вилікування старості добилися тільки тоді, коли були вивчені та створені синтетичним шляхом усі гормони й стимулятори нервової системи, які увійшли до складу Препарату Молодості. Чи так, професоре?

— Атож, — кивнув учений. — Ви так розповідаєте про нашу роботу, начебто вона має от-от завершитися. Тим часом ми робимо тільки досліди. — Він повернувся до Вадима. — Василь Трохимович — один з наших перших, зовсім вилікуваних пацієнтів. Після ретельних перевірок ми, як бачите, навіть дозволили йому повернутися до попередньої роботи. На жаль, ми не могли сказати про це ні вам, ні команді. Так просив Василь Трохимович. Він побоювався, що коли команда дізнається, хто стоїть на капітанському містку, ставитиметься до нього як до якогось дива, а це заважало б працювати і йому, і людям. Це був найважливіший іспит і для нього, і для нас.

— Я таки справді почувався, як школяр перед іспитом, — пожартував старий потьомкінець, — однак варто мені було повернутися на море, будь-яка непевність геть зникла.

— Так… море… — сказав професор і замислився.

Він думав про вічний рух життя, про людей. Одні в тридцять років безнадійно старі душею, іншим і в дев’яносто для молодості бракує тільки молодого тіла.

— Давайте погуляємо по бульвару, — запропонував Василь Чумак.

Вони вийшли на набережну. Поруч з Вадимом ішов Михайло.

— Кінчилася й моя служба в управлінні, — сказав він другові. — Уже рапорт подав. На море хочу. От тільки, на якому судні випаде служити?

Перед ними хвилювалося море, а білі яхти відпливали вдалину, танули в безмежній синяві.

Пірат довго сидів біля магазину і чекав. Люди входили і виходили, двері раз у раз скрипіли, а Маленького Господаря все не було. У Пірата мерзли лапи, і він по черзі піднімав їх, щоб зігріти. Чим довше він сидів, тим частіше йому доводилося перебирати лапами. Його охоплював відчай, і він скімлив тихо й жалібно.

Аж ось у дверях з’явилося знайоме обличчя. Пес радісно підхопився. Проте це був інший хлопчик, дуже схожий на Маленького Господаря. Від нього пахло м’ятним льодяником і чужою оселею.

Час від часу біля Пірата зупинялися люди:

— Бідолашний собака!

— Як він змерз!

Ніхто не називав його по імені, але Пірат знав: говорять саме про нього. Він відчув, що його жаліють, і від цього ставало ще сумніше. Щось ніби підказувало йому: не побачить він більше ні Господарки, ні Маленького Господаря. Вони зникли, не залишивши жодного сліду. Недарма останнім часом він передчував недобре. Надто вже смачно годували ііого, лащили більше ніж звичайно. Це не могло бути просто так.

Потім Пірата привели до Чужого, який інколи приходив до Господарів і на якого не дозволялося гавкати. Маленький Господар демонстрував, як він навчив пса рахувати.

— Скільки буде два плюс три?

Пірат знав: якщо до нього звертаються зі словами «два» і «три», потрібно у відповідь гавкнути певну кількість разів, — тоді одержиш подарунок. А якщо кажуть «один» і «два», гавкати треба іншу кількість разів. Усіх цих правил гри його навчив Маленький Господар, якого Пірат дуже любив. Він запам’ятовував його слова не заради подарунка — грудочки цукру чи шматочка ковбаси, — в ім’я любові.

Чужий мав пса Рудика — маленького, вертлявого, схожого на лиса, з ним Пірат був знайомий. Вони стали гратися і так захопилися, що Пірат навіть не помітив, як зникли його Господарі. Але гра тривала недовго, поки Чужий не дав собакам по шматочку ковбаси. Пірат одержав більше, а Рудик образився. Спересердя пробував навіть вкусити свого хазяїна за палець, злостиво дивився на Пірата й погрозливо гарчав. Напасти він не наважувався, хоч і був на своїй території. Але не тому, що Пірат був гостем, просто він був сильніший від Рудика, про що той знав.

Пірат вирішив негайно піти звідси, але як? Він дивився на двері і гавкав — кликав Господарів. Однак вони не з’являлися, а Чужий тільки перевірив, чи добре зачинені двері.

Тоді Пірат вирішив схитрувати: він удав, ніби заспокоївся. Слушний момент таки настав, коли Чужий зібрався кудись іти. Пірат шмигонув у відчинені двері — тільки його й бачили.

Довго бігав він вулицями міста, але ніяк не міг найти знайомий запах. Тільки от сьогодні здалося йому, що він бачить Маленького Господаря. З усіх ніг, радісно гавкаючи, кинувся він за ним через вулицю, ризикуючи потрапити під машину, однак наздогнати не встиг — Маленький Господар зайшов до магазину. І ось Пірат сидить, чекаючи на нього.

Звичайно, Пірат не знав, що Господарі поїхали до іншого міста, а взяти його з собою просто не змогли й віддали своєму знайомому. Але й не знаючи цього, він відчував — трапилось якесь лихо.