Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон
Я знаю цю мить, я бачив її очима Белла.
Я знов у дворецькому, після того, як його відвезли до сторожки.
Хтось крокує біля мого ліжка; покоївка, судячи з чорного плаття та білого фартуха. В руках вона тримає велику розкриту книжку, яку несамовито гортає. Моя голова надто важка, щоб я міг побачити щось вище її талії, тому я стогну, щоб покликати її.
— О, добре, ти прокинувся, — каже вона, припинивши ходити. — Коли Ревенкорт залишиться на самоті? Ти про це не написав, але той клятий ідіот відправив свого камердинера винюхувати на кухні…
— Хто… — моє горло забите кров'ю та мокротинням.
На столику біля ліжка стоїть глечик з водою, і служниця хутко відкладає свою книжку, наливає води й підносить склянку до моїх губ. Я трохи підіймаю голову, намагаючись подивитися на її обличчя, але світ одразу починає вертітися навколо мене.
— Тобі не слід розмовляти, — каже вона й витирає фартухом краплю води з мого підборіддя.
Кілька секунд вона мовчить.
— Тобто, ти можеш говорити, але лише коли готовий до цього.
Знов пауза.
— Взагалі-то, мені дуже потрібна твоя відповідь на запитання про Ревенкорта, поки через нього мене не вбили.
— Хто ви? — хриплю я.
— Як сильно та тварина… Зачекай-но… — вона нахиляється до мого обличчя, її очі шукають щось. У неї пухлі щоки, бліде обличчя, з-під чіпця вибилися пасма сплутаного білявого волосся. Я раптом розумію, що це та сама служниця, яку бачили Белл та Івлін, яка доглядала за дворецьким.
— Скільки носіїв було в тебе? — питає вона.
— Я не…
— Скільки носіїв? — наполягає вона, сідаючи на край ліжка. — У скількох тілах ти вже був?
— Ти Анна, — кажу я й вигинаю шию, щоб краще побачити її, але від болю аж кістки пече.
Вона обережно змушує мене знов лягти на матрац.
— Так, я Анна, — терпляче каже вона. — Скільки носіїв?
З моїх очей ллються сльози радості, приязнь наповнює мене, наче тепла вода. Хоч я й не пам'ятаю цієї жінки, я відчуваю між нами роки дружби, майже інстинктивної довіри. Більш того, мене охоплює радість, що ми знов разом. Хоч як би дивно не було казати таке про того, кого не пам'ятаєш, я розумію, що сумував за нею.
Побачивши це на моєму обличчі, очі Анни теж набрякають сльозами; вона нахиляється й ніжно обіймає мене.
— Я теж скучила за тобою, — каже вона, озвучуючи мої почуття.
Якийсь час ми обіймаємося, а потім вона кашляє й витирає сльози.
— Що ж, досить цього, — хлюпає вона носом. — Плакати та обійматися нам не допоможе. Мені треба, щоб ти розповів мені про своїх носіїв, бо інакше тільки плакати ми й зможемо.
— Я… Я… — намагаюся я говорити крізь грудку в горлі. — Я прокинувся Беллом, потім дворецьким, потім Дональдом Девісом, знову дворецьким, Ревенкортом, а тепер…
— Знову дворецький, — задумливо каже вона. — Бог любить Трійцю, га?
Прибравши з мого чола пасмо волосся, вона нахиляється ближче.
— Наскільки я розумію, ми ще не були представлені, а точніше, для тебе ми не представлені, — каже вона. — Мене звати Анна, а ти — Ейден Бішоп. Чи ми вже пройшли це? Ти завжди з'являєшся не в тому порядку, я ніколи не знаю, що вже було.
— Ти зустрічалася з іншими мною?
— Вони з'являються та зникають, — каже вона й кидає погляд на двері, бо десь у будинку лунають голоси. — Зазвичай просять про щось.
— А твої носії, чи вони…
— Я не маю інших носіїв, є лише я, — каже вона. — Ані візитів Чумного Лікаря, ані нових днів. Завтра я нічого з цього не пам'ятатиму, і це може бути щастям, зважаючи на те, як поки що минає цей день.
— Але ти знаєш, що відбувається, знаєш про самогубство Івлін?
— Це вбивство; я прокинулася, знаючи це, — каже вона, поправляючи простирадло. — Власне ім'я не могла згадати, але пам'ятала твоє, і я знала, що виходу звідси не буде, доки ми не дізнаємося ім'я вбивці й не знайдемо докази його вини, щоб пред'явити їх на озері об одинадцятій годині. Це, певно, якісь правила. Слова, що нашкрябані на моєму мозку, щоб я не забула.
— Я, коли прокинувся, не пам'ятав нічого, — відповідаю я, намагаючись зрозуміти, чому нас катують по-різному. — Окрім твого імені. Решту Чумний Лікар мусив розповідати мені.
— Авжеж, ти ж бо його спеціальний проект, — каже вона, поправляючи мою подушку. — А на те, що роблю я, йому начхати. За весь день жодного разу мене не відвідав. Але тебе самого не залишає. Дивно, що він під цим ліжком на тебе не чекає.
— Він сказав мені, що лише один з нас може піти звідси, — кажу я.
— Ага, і цілком очевидно, що він хоче, щоб цим одним був ти, — каже вона, але злість у її голосі зникає так само швидко, як і з'являється. Вона хитає головою. — Вибач, мені не слід виливати все це на тебе, але я не можу позбутися відчуття, що він щось затіяв, і мені це не подобається.
— Я розумію тебе, — кажу я. — Але якщо може піти лише один з нас…
— Чому ми допомагаємо одне одному? — перебиває вона. — Тому що ти маєш план, як витягти звідси нас обох.
— Серйозно?
— Ну, так мені сказав ти.
Її впевненість вперше похитнулася, на обличчі з'являється стурбованість, але я не встигаю нічого додати, бо в коридорі скриплять дошки й по сходах гупають ноги. Таке враження, що в такт цьому рухові тремтить весь будинок.
— Я зараз, — каже вона й бере зі столика книжку. Лише тепер я розумію, що насправді це альбом для замальовок художника; поміж коричневими шкіряними палітурками стос необережно переплетених аркушів. Сховавши книжку під ліжком, замість неї дівчина дістає звідси дробовик. Притиснувши приклад до плеча, вона підходить до дверей і прочиняє їх, щоб було краще чути.
— Дідько! — каже Анна, зачиняючи двері ногою. — Це лікар іде з твоїм снодійним. Швидко, коли Ревенкорт залишиться сам? Мені треба сказати йому, щоб він припинив шукати мене.
— Чому… Хто…
— Ми не маємо на це часу, Ейдене! — каже вона, знов ховаючи рушницю під ліжко. — Наступного разу, коли ти прокинешся, я буду тут, і тоді, обіцяю, ми зможемо поговорити як слід, але зараз скажи мені про Ревенкорта все, що ти пам'ятаєш.
Вона нахиляється наді мною, стискає руку, очі благають.
— Він буде у своїй вітальні о першій п'ятнадцять, — кажу я. — Ти даєш йому віскі, розмовляєш з ним, а потім приходить Міллісент Дербі. Ти залишаєш йому картку, в якій повідомляєш про неї.
Вона заплющує очі й кілька разів
