Хто ти? - Олександр Павлович Бердник
Миколині очі блиснули веселим усміхом. Він, не чекаючи запрошення, сів на лавку, поклав худі руки на стіл, пробіг довгими пальцями по уявних клавішах.
Не спати я приїхав, Герасиме Степановичу! Діло робити! Ви кажете — грязь місити? Це правда. До сих пір щось не рухається у нас справа культури. А вже пора б! Людям — ось як! — Микола провів ребром долоні по шиї, — неробство набридло. Хочеться чогось яснішого від сивухи.
— Ну-ну! Ти не натякай!
Та я не про вас. Чому дехто до самогону припадає? А тому, що пусто в душі. Пусто в клубі. Нікуди йти, нічим зайнятись після роботи…
— А ти даси? Даси їм роботу — після роботи? — єхидно хмикнув голова.
— Не роботу після роботи, — сердито відрізав Микола. — Треба душу людей звеселити красою, гармонією… Коротше, нам треба піднімати культуру. Ми ж пісенний народ, не можна забувати про це. Я вийшов з села, вивчився, і мені хочеться, щоб мої сільські ровесники та батьки також відчули красу мистецтва, як і я. А ви питаєте, для чого повернувся в село… Щоб дехто не киснув у самогонці, щоб у клубі звучали мелодії Моцарта і Чайковського.
— Іч! Загорівся! Ну йди, спробуй! Та я тобі по правді скажу: після роботи люди й плювати не схочуть на твою культуру! Хіба що кіно подивляться. Так це й без тебе інколи крутять. А музика, всякі там симфонії — до лампочки. Головне — це хліб, м’ясо, молоко! Як пузо повне, то й чоловік довольний. То ми так собі й метикуємо — спочатку побільше сала, хліба, ковбаси…
На Миколине чоло набігла тінь. Він встав, нахмурився.
— Ну, ну! Вже набичився. Що я таке сказав? Іди, раз кортить, піднімай культуру, давай музику. Ми послухаємо. Тільки нікому буде грати її. І ні на чому…
— Я й хотів про це поговорити з вами. Купити треба інструменти. Набір струнних. І рояль. Орґанізуємо хор…
— Іди ти к бісу! — розсердився голова. — Тут казанок болить від думок, не знаючи, де взяти грошей на авто, а йому — рояль! І не думай! Іди, поки я не розсердився!
— Герасиме Степановичу! В районі обіцяли підтримку.
Набрякле обличчя голови зробилося буряковим, добродушні очиці стали злими, колючими.
— Загрожуєш? Хочеш мені підкласти свиню? Дивись, Миколо, по дідовій стежці йдеш! Дивися, щоб і тобі того не було…
— Не буде! — гнівно відповів Микола. — А музику дістанемо й без вас. Я думав, що ви… що у вас… а ви…
Він хряснув дверима, вискочив надвір. Остудившись на повітрі, трохи заспокоївся. Здалека чулася протяжна пісня, підгортаючи картоплю на городах, співали дівчата. Микола постояв, послухав. Радісно засміявся й попрямував через колгоспний двір до клубу.
Е, ні, голово, не тільки хліб цікавить наших людей. Пісня вічно живе в душі. Ось глянь, навіть працюючи, дівчата співають!
Він постукав у двері клубу. Ніхто не обізвався. Микола глянув на небо. Сонце вже підбирається до обіду. Невже й досі нема нікого?
— Він спить! — сміючись, крикнув якийсь дід з вулиці. — Ти гамсели кулаком!
Микола заторохтів сильніше. За дверима згодом почулося човгання, невдоволений голос:
— Що таке? Кого там чорти носять?
— Одчиняй, Іване!
— А хто це?
— Микола Горенко.
Двері з рипом розчинилися. На порозі, зажмурившись від сонця, стояв дебелий хлопець з пом’ятим, заспаним лицем. На правій щоці його чітко відбилася рука, яку він підкладав під голову замість подушки. В нечесаному чубі застряли лушпайки соняшникового насіння, солома. Іван глипнув на Миколу, винувато всміхнувся.
Горенко ввійшов до залу. Глянув на обшарпані стіни, на гасла, невміло написані червоним чорнилом, на запльовану, засмічену підлогу. Похитав головою.
— Ех, Іване! Що ж це ти розвів тут свинюшник? А сам? Подивися, на кого ти схожий?
Іван невдоволено засопів.
— Яке твоє діло? Приїхав з міста і вказує. Ти б попробував сам… А в місті всякий проживе… на всьому готовому… Там і кіно й театри… І все таке…
— Оце ж і хочу спробувати! — весело йому Микола. — Мене в районі призначили завклубом. Тому й прийшов сюди.
— Брешеш?
— Правда. Давай ключі, давай списки самодіяльності… все, що там у тебе є.
Іван розгублено чухмарив голову.
— Як же так? А я? Куди ж я?
— Бачиш? — докірливо сказав Микола. — Доспався до того, що не знаєш, куди себе подіти. Такий бугай, запрягти — орати можна!
— У мене серце…
— Яке там серце? Лінь безпросвітна.
— Це ти правду кажеш, — винувато промимрив Іван. — Розсобачився я. А взагалі… клуб мені по душі. Якби робити по-справжньому — я б усім серцем…
Микола дружньо вдарив його по плечу, підбадьорливо всміхнувся.
— Знаєш що? Можеш залишатися в клубі. Тільки спати — забудь. У нас на меті великі справи.
— Вивернусь, Миколо, навиворіт! Працюватиму, як змій! — зрадів Іван.
— Вивертатись не треба. Давай посидимо разом, поміркуємо, що можна зробити. Добре б сьогодні зібрати хлопців і дівчат. Можна? На дев’яту-десяту годину вечора.
— Зберу. Напишемо об’яву. Побіжу по селу. Сам скажу всім, кому треба.
— Значить, домовились. Де в тебе папір, чорнило. Пиши…