Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

— Так, так, море втіх, — шепотіла вона, хвилюючись, відчувши його сильну руку на своєму плечі.

— Зможуть уціліти тільки найсильніші, адже там не буде затишних квартир…

— А твоя квартира?

Він різко зупинився.

— Яка квартира?

— Ну, в якій ми житимемо.

— Я кажу про завоювання країн, континентів, планет!

— А навіщо нам континенти? Адже я теж кажу про цілий світ: зручна квартира, діти — два хлопчики й дівчинка, чи краще — дві дівчинки й хлопчик. І хай до нас ходять друзі, багато друзів… Чекай, куди ж ти?

Синій комбінезон. Похмурий погляд. Згорблена спина. Важкі натруджені руки.

“Цьому є за що боротися”, — подумав сигом і підійшов до робітника.

— Видно, нелегкий випав день?

Робітник ледь скосив око на незнайомця, стенув плечима, ніби кажучи: сам бачиш.

— А багато заробляєте?

— Тепер заробиш…

— А хотіли б ви розбагатіти і жити, не знаючи горя?

— Хто ж цього не хоче? Та тільки як це зробити?

— Хіба мало країн, які можна завоювати і навести там повий лад…

Сигом не встиг закінчити фрази. Обличчя робітника миттю змінилося, брови зійшлися на переніссі. Він схопив сигома за комір:

— Цю пісню ми вже чули. І не думай, що ми встигли забути. Ось у мене на руці не вистачає двох пальців. А з тих, хто пішов зі мною, не повернувся жоден. Досить! Більше нас не обдуриш!

— Ніхто й не збирається робити цього, — сказав сигом, відчуваючи незрозумілу втому і спустошеність.

— Кмітливий, — посміхнувся робітник. — А якщо спробуєте, ми швидко вас втихомиримо. Так і передай своїм хазяям: у нас пам’ять довга. Для них же краще сидіти тихо і не нагадувати про себе.

Сигом зайшов у лікарню і побрів коридором, зазираючи в думки зустрічних лікарів і сестер. Так він дізнався про хворих 16-ї палати. Енергії лишалося зовсім мало. Довелося позбутися захисної оболонки і стати видимим. Він зайшов у палату, побіжно окинув поглядом хворих і сів на ліжко.

— Здрастуйте, професоре. Як ся маєте?

Хворий, професор-хімік, здивовано глянув на нього.

— Здрастуйте, лікарю. Раніше я вас не бачив.

— Я не лікар. Прийшов з вами попрощатись і дечим скористатися. Як бачите, я з вами відвертий: мені бракує часу.

— Навряд щоб у мене його було більше, — усміхнувся професор.

— Знаю. Вам лишилося жити лічені години: не більше трьох-чотирьох діб.

— Дякую за відвертість.

— Не варто. Ви розумієте, що ці останні дні й ночі не будуть надто приємні? Біль, відчай, забуття, знову біль… Чи не краще для вас умерти миттєво?

— Хто ви такий? — спохмурнів професор.

— Сигом.

— Знаю. Але чому ж тоді ви кажете про смерть?

— Я сказав “сигом”, та не повідомив, хто і як мене створив. Справа в тому, що я створений фірмою “Диктатор і К°” і живлюся АТФ. Енергія вичерпується. Шукати тварин мені ніколи і засвоювати їх АТФ важче.

— Розумію, — мовив професор. На його змученому, але виразному обличчі майнув осуд, гіркота, іронія. Страху не було.

Сигом сповнився повагою до мужності цієї людини.

— Нічого не вдієш, — трохи з жалем сказав він. — Те, що ми з вами вороги, визначено заздалегідь. Так само, як те, що ви вороги тварин, яких з’їдаєте.

— Але ж вас створила людина.

— Яка різниця! Вона створила за принципом який існує в природі.

— Вона вибрала певний принцип, змусивши вас живитись АТФ. Але, вбиваючи мене, ви завдаєте шкоди собі.

— Чому?

— З якої тканини вас створено?

— В основному з штучних пластичних білків.

— Я все життя вивчав їх синтез. Гляньте на ці аркуші. — Професор узяв із столика списані аркуші паперу. — Я поспішаю вивести формулу нового типу пластбілка. Якщо мені пощастить, ви зможете добудувати в собі нові органи…

— Що ж, це — ви. Але поряд — інший хворий. Йому лишилося жити ще менше, ніж вам. Він знепритомнів…

— Що ви знаєте про час людського життя, сигоме? Хіба він незмінний? Хвилина в ньому іноді значить більше, ніж рік. Можливо, отямившись, мій сусіда напише останню записку додому і поверне чи врятує чиєсь життя, яке так потрібно вам. Ми всі залежимо один від одного більше, ніж мурашки в мурашнику.

— Прощавайте! — сказав сигом і встав, похитуючись. — Постараюся знайти тварину. Було б добре, коли б ви встигли закінчити формулу.

— Побудьте кілька днів зі мною — і дізнаєтесь.

— Не маю часу — виконую наказ Диктатора: готуюсь до завоювання світу.

— Його вже завойовували багато разів, і завжди наслідок був один. Невже ви не читаєте книжок?

— Тільки ті, що дає мені Диктатор. Там цього не було.

Професор підвів голову і довгим поглядом подивився в очі сигому:

— А ви зробіть те, що й люди: переступіть заборону!

— У тебе чудовий вигляд, — сказав Диктатор, відзначивши, що шкіра сигома ледь мерехтить, віддаючи в простір зайвину енергії. — Чим ти харчувався ці півтора місяця? Тваринами чи людьми?

— Ні тими, ні іншими. Я переробив у себе систему живлення і створив енергетичні батареї та акумулятори. Тепер живлюсь енергією, розсіяною в просторі: сонячним світлом, космічними променями.