Казки роботiв. Кiберiада - Станіслав Лем
– Воістину за всім цим криється велике шарлатанство, але не обдурить мене купець, бо нічиї пізнання про блідавців не зрівняються з моїми. Наказуйте йому прийти до палацу та показати бранця!
Привели слуги купця до королівни, й побачила вона поважного старця та клітку, що несли невільники; в клітці сидів блідавець, а обличчя його було як крейда на половину з пирітом, очі наче волога зплісніла, а члени наче грудки бруду. А Ферицій глянув на королівну й побачив її обличчя, що ніби бринить ніжним дзвоном, і очі, що блищали, як електричні розряди, й утвердився він в своєму божевільному коханні.
– Цей і справді схожий на блідавця! – подумала королівна, проте вголос сказала:
– Воістину чимало довелося тобі попрацювати, старче, перш ніж зліпив ти з бруду ляльку та натер її вапняним пилом, щоб мене обдурити; але знай, що мені відомі всі таємниці могутнього роду блідавців, і коли відкриється твій обман, ти будеш страчений разом з самозванцем!
Мудрець відповів:
– Королівно! Той, кого бачиш ти в клітці, справжнісінький блідавець; викупив я його у зоряних піратів за п'ять гектарів ядерного поля, та якщо хочеш, поступлюсь тобі, бо єдине моє бажання – порадувати твоє серце!
Королівна веліла принести меч й просунула його крізь грати клітки. Ферицій схопився за вістря та порізав їм сукню, отже міхур лопнув. Полилася кіновар на меч, і став він червоним.
– Що це? – спитала королівна, а Ферицій відповів:
– Кров!
Тоді королівна веліла відкрити клітку, безстрашно увійшла до неї та наблизила своє обличчя до обличчя королевича; близькість коханої затьмарила його розум, але мудрець подав таємний знак, і Ферицій натиснув на хутра; вийшло з них затхле повітря, а коли королівна запитала: "Що це?" – Ферицій відповів: "Зітхання!"
– І справді ти чудовий фокусник, – сказала королівна купцю, виходячи з клітки, – але ти обдурив мене, і тому ви помрете обидва – ти й твоя лялька!
При цих словах мудрець похилив голову до долу, ніби у великій печалі й прикрості, а коли королевич зробив те саме, з очей його потекли прозорі краплі. Королівна запитала:
– Що це?
Ферицій відповів:
– Плач!
І сказала вона:
– Як твоє ім'я, прибулець, що називає себе блідавцем з далеких країв?
– О королівно! Ім'я моє Міамляк, і нічого я так не хотів би, як з'єднатися з тобою способом м'яким, хвилястим, тістоватим та водянистим, за звичаєм нашого племені, – відповів Ферицій, а навчив його цим словам мудрець. – Я навмисне дозволив піратам себе викрасти та вмовив їх продати мене цьому купцю, бажаючи потрапити до твого королівства. Хай прийме його бляшанніша особа мою подяку за те, що я опинився тут: бо серце моє переповнює кохання до тебе, як калюжу переповнює бруд!
Здивувалася королівна, бо й справді говорив він як справжній блідавець, й запитала:
– Розкажи мені, прибулець, що називає себе Міамляком–блідавцем, що роблять твої одноплемінники вдень?
– Вранці, – відповів Ферицій, – вони мокнуть в чистій воді та обполіскують нею свої члени, і вливають її собі всередину, бо вода приємна їхньому єству. А потім ходять то туди, то сюди способом хвилястим та текучим, й хлюпають та лопочуть; у печалі вони трясуться й проливають з очей солону воду, а в радості трясуться та ікають, але їхні очі не наповнюються водою. І мокрі струси ми називаємо плачем, сухі ж – сміхом.
– Якщо правдиві промови твої, – перебила його королівна, – та якщо ти поділяєш з своїми одноплемінниками потяг до води, я звелю кинути тебе в мій ставок, щоб ти наситився нею досхочу, а до ніг накажу прив'язати свинець, щоб ти не виплив до часу .
– О королівно! – відповів Ферицій, наставлений мудрецем. – Тоді я загину, бо, хоча всередині нас вода, вона не може оточувати нас зовні довше хвилини, а якщо таке трапиться, ми вимовляємо останні слова "буль–буль–буль", якими навіки прощаємося з життям.
– А повідай мені, Міамляку, як видобуваєш ти енергію, щоб, хлюпаючи, лопочучи, колихаючись та погойдуючись, походжувати туди–сюди? – запитала Кришталь.
– Королівно, – відповідав їй Ферицій, – там, звідки я родом, крім блідавців маловолосих, є й інші, що ходять переважно рачки, і ми доти дірявимо їх в різних місцях, доки не загинуть; трупи ми рубаємо та ріжемо, варимо і смажимо, після чого набиваємо їх тілом своє власне; нам відомо триста сімдесят шість способів вбивства та двадцять вісім тисяч п'ятсот дев'яносто сім способів приготування покійників для того, щоб пропихання їхніх тіл в наші тіла через отвір, що називається ротом, було для нас якомога приємніше; а мистецтво обробки покійників у нас ще в більшій пошані, ніж астронавтика, і зветься воно гастронавтикою, або гастрономією; проте з астрономією нічого спільного немає.
– Чи означає це, що ви бавитесь у цвинтар, ховаючи в собі ваших чотириногих побратимів? – підступно запитала Кришталь; але Ферицій, навчений мудрецем, й тут не забарився з відповіддю:
– Це не забава, о королівно, а необхідність, бо життя годується життям; ми ж необхідність перетворили на мистецтво.
– А повідай–но, Міамляку–блідавцю, як конструюєте ви потомство? – поцікавилася королівна.
– Ми не конструюємо його зовсім, – відповів Ферицій, – а програмуємо статистично, за образом марковського процесу, тобто стохастично; ймовірністно, зате солодко, мимоволі й довільно, і не роздумуючи при цьому про матерії статистичні, нелінійні та алгоритмічні; й саме тому програмування йде в нас просто, стихійно і самостійно; бо так вже влаштовані ми, що кожен блідавець радий потомство своє програмувати, втіху в тому бачачи, але програмує він, не програмуючи, й багато хто докладає чимало старань, щоб з їхнього програмування чогось, боронь боже, не вийшло.
– Це дуже дивно, — промовила королівна, знання якої були менш глибокі, ніж знання мудреця Поліфазія, — то як же ви це, власне, робите?
– О королівно! – відповів Ферицій. – Є у нас механізми, за принципом зворотного зв'язку влаштовані, хоча й все це в воді; ці механізми справжнє диво техніки, адже користуватися ними здатний навіть повний
