Істина поруч - Василь Павлович Бережний

Яворовим оглянувся на сплюндроване плато і почав спускатися вниз. Навушники так «затикали», що довелося скинути шолом. Дорога в’юнилася зиґзаґами. Петро пригадав урочисту процесію, Променисту…

В хащах зустрів багато венерійців, і, мабуть, вони відразу повідомили своїй жриці, бо не пройшов і з півсотні кроків, як вона вже поспішала йому назустріч. На голові тьмяніє золотистий обручик, похитуються сріблясті колючки. За нею ледве встигають «тіні».

«О людино, — почала вона, наблизившись, — певно, ти йдеш за тим, що тобі послало небо».

«Так. Де воно лежить?»

«Дарунок неба зовсім недалеко, ходім».

Вона пішла попереду, — спритна, можна сказати, — навіть граціозна, трохи схиливши свою лебедину шию і притримуючи зеленою долонею своє одіяння, щоб не зачепитись. «Тіні» десь зникли.

«Ти вже знаєш, людино, — продовжувала, не спиняючи ходи, — яка доля спіткала Великого Розпорядника і всю його касту. Це тому, що він одібрав у нас твій вогонь…»

«Вогонь — велика небезпека, — замислився Петро. — Можуть знову з’явитись узурпатори…»

«О ні, людино, з цим уже покінчено! А вогонь, світло нам потрібні як символ нашого ідеалу, живе нагадування про мету. Адже без ідеалу живуть лише тварини і рослини… А ось і дарунок неба».

На зламаних деревах важко лежав великий циліндричний контейнер, схожий на ракету. Металевий парашут, яким можна було б накрити будинок, застряв поміж стовбурами і скидався на зіжмаканий зонт. В його тросах Петро побачив якийсь ящик, але це його не зацікавило. «Мабуть, продукти, — мелькнула думка. — А що ж тут — невже… невже пальне?!» Аж руки в нього затремтіли.

Так, у контейнері було пальне, а в ящику, крім продуктів, — запасна рація. Справді, дарунок неба!

У ящику був і лист. Не без хвилювання розірвав Яворович конверта — адже це перший лист, одержаний на Венері. Товариші з «Астероїда» писали:

«Дорогий Петре!

Ми всі дуже стривожені твоєю вимушеною посадкою. Певне, рація дуже пошкоджена, що за довгий час тобі вдалося передати лише одне коротке повідомлення, та й то на межі чутності апаратури. Але воно надзвичайно обрадувало нас! Ти сказав, що працюєш, як робот, значить без відпочинку. Ми розуміємо, що цього, певне, вимагають умови, але все-таки радимо щадити свою нервову систему. Час іще є, не хвилюйся, наш старт — через два тижні, але ми все одно ні в якому разі не залишимо тебе. Якщо тобі не вдасться встановити зв’язок і ти не повернешся через три дні…»

— Чи давно лежить тут цей дарунок? — спитав Яворович світлопоклонницю, що здивовано поглядала на білий аркуш.

«Другий день, як упало. А що то на аркуші? Думки?»

— Так, слова, думки.

«Дивно. А ми думки зберігаємо в пам’яті».

«…доведеться посадити на планету «Астероїда». Орієнтовне місце можливої посадки — район, звідки ти подав останній сигнал.

За нашими підрахунками, в тебе обмаль пального. Скидаємо балон.

Ждемо, ждемо зв’язку!

Обнімаємо й цілуємо тебе всі», — і три підписи.

Чи треба розповідати, як просяяв Петро, як забилося його серце? Перечитав листа кілька разів, а тоді, схаменувшись, запхав його в кишеню і кинувся настроювати рацію. «Зв’язок, зв’язок!» — ось що зараз найпотрібніше.

Жриця з головою Нефертіті бачила, що Людина ніби стала інакшою, в очах з’явилося сяйво, хоч обличчя і нахмурене.

А Петро, здається, зовсім забув про неї. Встановивши трапецію антени, ввімкнув апарат, надів навушники і почав гукати в мікрофон:

— Астероїд! Астероїд! Я — Метеор… — А тоді, почувши відповідь, скрикнув, як несамовитий: — Люда, ти? Людочка, Людусь… Увімкнула? Записує? Поспішила трохи. Ех, коли б ви знали, що я тут побачив!.. Рослини? Тут не тільки рослини, тут…

Яворович почав швидко і досить-таки безладно розповідати про все бачене і пережите. Згодом, коли плівка із записом його слів і дихання була доставлена на Землю і передавалася всіма радіостанціями світу, ніхто й уваги не звернув на хаотичність розповіді — такий неймовірно фантастичний був її зміст.

— Тепер переді мною нелегке завдання: доставити пальне до літака. Але я… ми впораємось (він подивився на жрицю і чомусь усміхнувся). Рацію перенесу на літак. Як тільки буду готовий до старту — повідомлю. Зараз тут пораджуся про транспортування пального. Зробімо перерву. Та так, може, на півгодини чи на годину. До побачення. Обнімаю і цілую всіх! Ех, як я за вами скучив…

Клацнув вимикач, погасло зелене око індикатора.

Обернувся до жриці — вона сиділа в глибокій задумі.

— Тут — їжа для моєї птиці, — поклав долоню на металевий бік балона з пальним. — Чи зможуть ваші… тобто… допомогти перенести далеко-далеко… до літака.

«Я зрозуміла. Ми допоможемо, але…»

— Що?

«Повідомлю потім».

І як він не допитувавсь, що означає оте «але», — не призналась. Зрештою він махнув рукою і почав обговорювати конкретні можливості транспортування важкого контейнера. Може, вона запропонує використати Голомозих роботів? Петрові чомусь не хотілось цього робити.

Мабуть, на мовчазний поклик своєї жриці до контейнера підійшло кілька юнаків. Нехотя, без особливого ентузіазму подивилися, але жоден з них навіть не доторкнувся до балона.

«Скажи куди, — звернулася в думці жриця, — доставимо».

— Але ж він дуже важкий!

«Не має значення».

— Віддаль величезна, треба йти щонайменше цілий день…

«Перемістимо хоч до антиподів».

— Антиподи? — здивувався Петро. Він думав, що все вже на Венері знає. — Які вони?

«Це… — жриця чи не знала як пояснити, чи, може, не хотіла. — Це… такий експеримент Великого Розпорядника. Ти ще побуваєш там, людино, і побачиш».

Петро знизав плечима. Звичайно, Венера буде вивчена вся, можливо, навіть тепер… Але чому вона не хоче сказати? Петрові спало на думку, що експедиція ж їхня може