Сини Світовида - Олександр Павлович Бердник

— Гей, та ти сивий зовсім! — вражено крикнув Глиця, сплескуючи руками. — Яр-боже! Що це з тобою?

— Потім розповім! — сумно всміхнувся Святобор, оглядаючись. Тільки тепер він побачив, що на галявині Світовида стоять озброєні дружинники. Їх багато, сотні і сотні. Грізно наїжачилось військо рогатинами, біля поясів у дружинників важко звисають мечі. Звідки ці вояки, чиї вони?

— За два місяці зібрали таку силу, — гордо пояснює Глиця. — Ось бачиш, де треба шукати допомогу! Ну та не згадуймо про ганьбу минулого. Славні діла попереду!

— А Горидід? — не вгамовувався Святобор. — Чи не втік він?

— Сидить в землянці, - махнув рукою Глиця. — Жде свого часу!..

— А Ружа? Жива… чи, може…

Глиця важко зітхнув, прямо поглянув у очі витязю.

— Лихо сталося, Святоборе. Ружу з сином схопили посіпаки Ратибора… не догледіли ми…

- І що — вбили? — несамовито крикнув Святобор.

— Ні… Не вбили. Ратибор розіслав гінців по всіх городищах, і вони розголошують, що завтра Ружа і її дитина будуть принесені в жертву богам, якщо Глиця і втеклі дружинники не здадуться на ласку вождя…

— Проклятий!

— Еге ж! Тому й зібралися ми тепер, щоб вирішити, як бути!

— Батьку Глиця! Я йду зараз в Київ, я сповіщу, де треба, щоб виступали завтра, а ти поведеш дружину на приступ. Глиця! Невже ти не розумієш!..

— Розумію, — м’яко перервав його старий вояк. — І сам збирався рятувати Ружу. Вона дорога нам, як і тобі… Але коли так трапилося — хвала Світовиду! — що вернувся ти, то піду в Київ я. Не заважай, мовчи! Я одягнусь так, що й ти не впізнаєш. А тебе схоплять, як тільки з’явишся в городищі. Второпав? А ти очолюй дружину і по сигналу веди на приступ. В яру, проти майдану Світовида, буде запалено вогонь. По тому знаку починаймо!..

Святобор зовсім очманів. Йому доручають дружину? Він має під своєю рукою таку велику силу! «О доле! Воістину ти кидаєш мене від смерті до щастя, прокладаючи мої дороги в дивовижних хащах життя!»

А Глиця піднявся на камінь біля Світовида і голосно крикнув, звертаючись до дружинників, що суворо завмерли суцільною стіною, прислухаючись до схвильованої розмови:

— Други! Яровити! Радість велика для нас! Повернувся з чужого краю син Кия Святобор. Над ним благословення старого славетного вождя і матері Голесі. Він очолить наші сили і поведе їх супроти зрадника!

Привітальний клич оглушив Святобора, сотні рук заколихалися в повітрі, і витязю здавалося, що то в темряві ворушиться багатоголова незборима істота — казкова, могутня. Та й справді незборима! Бо то народ, його безсмертна сила і снага, його невтомні руки і ясне серце…

До Святобора підвели Яркона. Він взявся за повід, заплющив очі. Чи не сниться? Знову розплющив. Прийшла жадана мить. Витязь легко скочив у сідло, витягнув з піхов батьківський меч — меч Києва. Високо підняв його над головою. Багрова стріла блиснула в темряві, ніби сувора рука розплати над батьковбивцею.

Святобор глибоко вдихнув повітря, і понад галявиною, лісовими хащами полинув гучний клич:

— В похід!!!

Луна підхопила довгождані слова і покотила їх радісно славутинською долиною, понад лозами, понад вирами, понад широкими лугами, понад нетрями, а потім насторожено, тривожно завмерла біля веж похмурого Києва…

Сонце встало цього дня ніби вмите ранковою росою. Воно усміхалося, вітало заквітчану землю, пестило золотими пальцями-променями кожну билинку і квітку.

Тільки Ружі було не до радощів. На київському майдані стояла вона, прив’язана до кам’яного мерзотного ідола козарського, призначена в жертву чужому богу. Не страшно Ружі вмирати, бо знає вона, що скоро прийде воля яровитам! А тільки жаль, що не побачить вона того світлого дня! А ще найбільше жаль малого Святобора, дитяти невинного, яке загине сьогодні від руки ката!

Найманці-вояки стіною стоять навколо жертовника, а навкруги — скільки оком кинь — яровити. Чому вони прийшли сюди? Невже їм приємно дивитися на муку жінки й дитяти? Невже серця їхні так зачерствіли, що не здригаються від злочину нечуваного?

Тиша страшна над майданом. Очі юрми опущені. На підвищення жертовника вийшов Ратибор, провів біснуватим поглядом понад головами. На ньому пишно розшита накидка, роззолочена шапка, подарована козарським ханом. Тільки щоки горять хворобливим вогнем та тремтять руки від безкінечного пияцтва.

— Повеління моє не виконали яровити! — закричав зловісним голосом Ратибор. — Глиця не з’явився донині, і бунтівні дружинники ще й досі ховаються по лісах. А тому в жертву богам вояків вірних моїх віддаю оцю жінку і дитину її!..

Юрма зашуміла, над майданом прокотився грізний подих ненависті. Ратибор потряс руками, захлинаючись від злоби, вигукнув:

— Замовкніть, погані раби! А то накажу я воякам своїм заткнути роти ваші рогатинами!

Натовп захвилювався, заворушився і викинув з себе високу постать. То був Глиця. Він розірвав коло козар, вибіг на підвищення, до зв’язаної Ружі і палко промовив:

— Ось я, прийшов по своїй волі, проклятий матір’ю чоловік! Відпусти невинну жінку і дитя!..

Ратибор, отямившись від здивування, схопився руками за живіт і зареготав. Страшним був той регіт в моторошній тиші. Він клекотів над майданом, бився в стіни городища, морозив кров у жилах жінок і дітей, гнівом сповнював душі чоловіків.

Пересміявшись, Ратибор насмішкувато крикнув:

— Гей, Глиця! Розсіяв ти мудрість свою по вовчих стежках! Невже ти вважав мене таким дурником, йдучи сюди! Невже ти думаєш, що я за твою нікчемну шкуру відпущу оцю жінку? Не бувати цьому! Ідол одержить подвійну жертву сьогодні!.. Гей, жрець! Починай!..

Орой, загугнявивши незрозумілу молитву, повільно рушив до Ружі і Глиці, тримаючи в руках маленький згорток з дитиною, а рядом з ним ішов козарський жрець, несучи священну чашу і ніж. Та ледве Орой наблизився до ідола,