Плавучий острiв - Жюль Верн

— Гаразд, ми з ними про це поговоримо, — каже комодор, посміхаючись, — і в мене немає сумніву, що вони вчинять навіть неможливе, щоб зробити вам приємність.

Пеншіна запитує про людність Сандвічевих островів і дізнається від комодора, що на початку дев’ятнадцятого століття її число сягало до двохсот тисяч, тепер же скоротилось удвоє[68].

— Дарма, пане Сімкоо, ста тисяч дикунів, якщо вони й досі хоробрі людоїди й не втратили свого гарного апетиту, цілком досить, щоб вони одним заходом порішили усіх мільярдерів Стандарт-Айленду!

Плавучий острів не вперше причалює до Гавайського архіпелагу. Торік він подався у ці краї, що вабили його цілющими властивостями підсоння. Бо ж справді, сюди приїжджають хворі з Америки, і можна сподіватися, що й європейські лікарі надсилатимуть сюди своїх пацієнтів лікуватися повітрям Тихого океану. Подорож від Парижа до Гонолулу тепер триває не більше двадцяти п’яти днів, а мова ж мовиться про те, щоб. наситити легені таким киснем, якого ніде в іншому місці не знайти.

Вранці дев’ятого липня Стандарт-Айленд наближається до архіпелагу. На південному заході, на відстані п’яти миль, вимальовується острів Оаху. На сході видніє Дайамонд-Гед[69], погаслий вулкан, що височіє над усім рейдом, та інша конусувата вершина, що їй англійці дали назву «Пуншевий келих». Якби ця величезна чашка, зауважує комодор, справді наповнилась ущерть бренді або джином, Джон-Буль[70] не посоромився б вихилити її геть усю.

Стандарт-Айленд пропливає між Оаху й Молокаї. Як судно, покірне оборотам керма, він маневрує, комбінуючи рухи то правих, то лівих гребних гвинтів. Обійшовши південно-східний ріг Оаху, плавучий острів через свою значну углибку зупиняється за десять кабельтових від берега. Щоб стояти безпечно на якорі, Стандарт-Айленд повинен триматися на відшибі, а тому якорі не кидають у властивому розумінні слова, тобто не опускають їх, бо це неможливо зробити на глибині в сто метрів і більше. Отже, за допомогою машин, що рухають острів одночасно і вперед і назад, він стоїть на місці під час своєї зупинки так незворушно, як і вісім островів Гавайського архіпелагу.

Квартет розглядає верхогір’я, що все чіткіше вимальовується перед очима. З моря можна розгледіти густі зарості, гайки помаранчевих дерев та інших розкішних представників тропічної рослинності. Далі на захід крізь вузьку тіснину між рифами видно маленьке внутрішнє озеро, гладеньке, наче дзеркало, озеро Перлин, утворене в давнину кратерами тепер уже погаслих вулканів.

Зовнішній вигляд Оаху приємний, і канібалам, таким бажаним серцю Пеншіна, немає чого скаржитись на арену своїх подвигів. Аби лише в них ще буяли їхні людоїдські інстинкти, і «Його високості» більше немає про що мріяти…

Але ось він раптом гукає:

— Милий боже, що це я бачу?

— А що ти бачиш? — питає Фрасколен.

— Он там… дзвіниці…

— Так… і башти… і палаци!.. — каже Івернес.

— Невже тут з’їли капітана Кука?

— Мине на Сандвічевих островах! — каже Себастьян Цорн, знизуючи плечима. — Комодор збився з дороги…

— Напевне так! — стверджує Пеншіна.

— Ні! Комодор Сімкоо не заблудився. Це справді Оаху, а місто, що розкинулось на площі в кільканадцять квадратних кілометрів, — дійсно Гонолулу.

Ну, що ж! Доведеться поступитися своїми мріями. Багато змін відбулося з того часу, як славнозвісний англійський мандрівник відкрив цей архіпелаг. Місіонери завзято змагалися тут між собою. Методисти, англікани, католики, здійснюючи свою цивілізаторську місію, боролися за вплив на тубільців, поки християнство не замогло поганські вірування древніх канаків. Не тільки тубільна мова поступово зникає, витискувана англійською, але й архіпелаг заполонили американці, китайці — переважно, наймити, робітники, завезені місцевими плантаторами, — і, нарешті, португальці, що потрапили сюди дякуючи навігаційним зв’язкам між Сандвічевими островами й Європою. Тубільців, проте, тут іще чимало, і хоч їх винищила занесена з Китаю проказа, все ж залишилось досить, щоб задовольнити цікавість наших артистів. Тільки вже, пробачте, вони зовсім не скидаються на людоїдів!

— О, місцевий колорит, — вигукує перша скрипка, — чия рука стерла тебе з новітньої палітри?

Так, час, культура, поступ, який є один із законів природи, потроху знищили цей колорит. Себастьянові Цорну та його товаришам доводиться визнати це з деяким жалем, коли вони, обминувши в одному з електричних баркасів Стандарт-Айленду довгу лінію рифів, виходять, врешті, на берег.

Між двома естакадами[71], з’єднаними під гострим кутом, можна бачити гавань, яку навколишні гори, обступивши амфітеатром, захищають від сильних морських вітрів. Обмілини, що відгороджують гавань від океанських хвиль, піднялися з 1794 року на цілий метр. Та все ж тут глибоченько, щоб судна, що занурюються на вісімнадцять-двадцять футів, могли причалити до помостів.

— Який жаль, який жаль! — жебонить Пеншіна. — Під час подорожі доводиться втрачати стільки ілюзій, зазнавати стільки розчарувань!..

— Отож краще було б залишатися дома, — підхоплює віолончеліст, пересмикуючи плечима.

— Ні! — вигукує завжди палкий Івернес. — Це ж ні з чим незрівняне видовище — рухливий острів завітав у гостину до острова нерухомого, до океанського архіпелагу!

Однак, якщо на превеликий жаль наших артистів моральний стан населення Сандвічевих островів зазнав таких сумних змін, то з підсонням нічого не сталося. Архіпелаг розташований в одному з найкорисніших для здоров’я районів у цій частині Тихого океану, дарма що вони мають назву Гарячого моря. Хай температура піднімається до найвищих ступенів у періоди, коли спадають північно-східні пасати, хай супротивні пасати з півдня здіймають шалені бурі, які тут звуть куа, — все ж середня температура Гонолулу не сягає