Людина-амфібія - Олександр Романович Бєляєв
— Куди вирушили злодії, що викрали Іхтіандра?
— Уздовж берега на північ, — відповів Крісто. — Я б насмілився запропонувати вам узяти з собою мого брата. Я попередив його, і він чекає на березі.
— Навіщо?
— Іхтіандра викрав ловець перлин Зуріта.
— Звідки це ти знаєш? — підозріливо запитав Сальватор.
— Я описав братові шхуну, що захопила Іхтіандра у затоці, і брат пізнав у ній «Медузу» Педро Зуріти. Зуріта, мабуть, викрав Іхтіандра для ловлі перлин. А мій брат, Бальтазар, добре знає місця лову. Він може стати нам у пригоді.
Сальватор замислився.
— Гаразд! Візьмемо твого брата.
Бальтазар чекав брата на молу. Човен повернув до берега. Бальтазар похмуро дивився з берега на Сальватора, що відібрав, спотворив його сина. Проте індіанець ввічливо вклонився Сальваторові і вплав дістався до човна.
— Повний хід! — віддав Сальватор наказ.
Сальватор стояв на капітанському містку і пильно вдивлявся в гладінь океану.
НЕЗВИЧАЙНИЙ ПОЛОНЕНИЙ
Зуріта розпиляв кайдани, якими було скуто Іхтіандрові руки, дав йому нове вбрання і дозволив узяти з собою заховані в піску рукавиці й окуляри. Та як тільки юнак піднявся на палубу «Медузи», його за наказом Зуріти схопили індіанці й кинули в трюм. У Буенос-Айресі Зуріта ненадовго спинивсь, щоб запастися харчами. Він побачився з Бальтазаром, похвалився своєю удачею і поплив далі вздовж берега, у напрямі до Ріо-де-Жанейро. Він мав намір обігнути східний берег Південної Америки і почати пошуки перлин у Карібському морі.
Гуттієре він влаштував у капітанській каюті. Зуріта запевнив її, що відпустив Іхтіандра на волю в затоці Ріо-де-Ла-Плата. Проте ця брехня незабаром викрилась. Увечері Гуттієре почула крик і стогін, що долинали з трюму. Вона пізнала Іхтіандрів голос. Зуріта в той час був на верхній палубі. Гуттієре спробувала вийти з каюти, але двері були замкнені. Гуттієре почала грюкати кулаками, — ніхто не озивався.
Зуріта, почувши крик Іхтіандра, брутально вилаявся, зійшов з капітанського містка і в супроводі індіанця-матроса пішов у трюм. У трюмі було дуже задушливо й темно.
— Чого ти репетуєш? — грубо запитав Зуріта.
— Я… я задихаюсь, — почув він голос Іхтіандра. — Я не можу жити без води… Тут така задуха. Відпустіть мене в море. Я не проживу й ночі…
Зуріта грюкнув люком трюму і вийшов на палубу.
«Коли б і справді він не задихнувся», — заклопотано подумав він. Смерть Іхтіандра була йому зовсім невигідною.
За наказом Зуріти до трюму принесли діжку, і матроси налили в неї води.
— Ось тобі ванна, — промовив Зуріта, звертаючись до Іхтіандра. — Плавай! А завтра вранці я відпущу тебе в море.
Іхтіандр похапцем занурився в діжку. Індіанці-матроси, що стояли на дверях, вражено дивилися на це купання. Вони ще не знали, що в’язнем «Медузи» був сам «морський диявол».
— Геть на палубу! — гримнув на них Зуріта.
У діжці не можна було не те що плавати, але й випростатися на весь зріст. Іхтіандрові довелося скоцюрбитися, щоб зануритись у воду. У цій діжці був перед тим запас солонини. Вода швидко просякла цим запахом, і тому Іхтіандр почував себе не набагато краще, ніж у задушливому трюмі.
Над морем у цей час віяв свіжий південно-східний вітер, що гнав шхуну все далі на північ.
Зуріта довго стояв на капітанському містку і тільки вдосвіта зайшов до каюти. Він гадав, що дружина його вже давно спить. Проте вона сиділа на стільці біля вузенького столика, поклавши голову на руки. Коли він увійшов, Гуттієре підвелася, і при тьмяному, згасаючому світлі причепленої до стелі лампи Зуріта побачив її бліде, розгніване обличчя.
— Ви обдурили мене, — глухо промовила вона.
Під гнівним поглядом дружини Зуріта почував себе не дуже добре і, щоб приховати своє мимовільне замішання, тримався невимушено, підкрутив вуса і жартівливо відповів:
— Іхтіандр хоче залишитися на «Медузі», щоб бути ближче до вас.
— Ви брешете! Ви підла, бридка людина! Я ненавиджу вас! — Гуттієре зненацька схопила великий ніж, що висів на стіні, і замахнулась на Зуріту.
— Ого! — вигукнув Зуріта. Він швидко схопив Гуттієре за руку і стиснув так сильно, що вона випустила ножа.
Зуріта ногою викинув ніж з каюти, випустив руку дружини і сказав:
— Ось так куди краще! Ви дуже схвильовані. Випийте склянку води.
І він вийшов з каюти, клацнувши ключем, і піднявся на верхню палубу.
На сході вже рожевіло, а легенькі хмари, освітлені сонцем, яке ще ховалося за обрієм, видавались огненними язиками. Вранішній вітер, солоний і свіжий, надимав вітрила. Над морем літали чайки, зірко видивляючись рибу, що вигравала на поверхні. Вже зійшло сонце. Зуріта й досі ходив по палубі, заклавши руки за спину.
— Нічого, уговтаю якось! — промовив він, думаючи про Гуттієре.
Звернувшись до матросів, він голосно скомандував згорнути вітрила. «Медуза», гойдаючись на хвилях, стояла на якорі.
— Принесіть мені ланцюг і приведіть людину з трюму, — звелів Зуріта. Він хотів щонайшвидше випробувати Іхтіандра як ловця перлин.
«До речі, він освіжиться в морі», — подумав Зуріта.
Незабаром з’явився Іхтіандр у супроводі двох конвоїрів-індіанців. У нього був стомлений вигляд. Іхтіандр озирнувся на всі боки. Він стояв коло бізань-щогли. Лише кілька кроків відділяли його від борту. Раптом юнак рвонувся вперед, добіг до борту і вже намірився стрибнути. Та в цю мить важкий Зурітин кулак ударив його по голові. Юнак упав на палубу непритомний.
— Не треба поспішати, — повчально сказав Зуріта.
Залунав брязкіт заліза, матрос подав Зуріті довгий, тонкий ланцюг із залізним обручем на кінці.
Зуріта оперезав цим обручем непритомного юнака, замкнув пояс на замок і, звернувшись до матросів, звелів:
— Тепер лийте йому воду на голову.
Незабаром юнак опритомнів і здивовано глянув на ланцюг, до якого він був прикутий.
— Ось так ти не втечеш від мене, — пояснив йому Зуріта. — Я спущу тебе в море. Ти шукатимеш мені перлові черепашки. Чим більше перлин ти знайдеш, тим довше хлюпатимешся в морі. Коли ж ти не будеш добувати мені перлові черепашки, то я замкну тебе в трюм,
