Польовий командир - Сергій Батурін
А генерали-виконавці лише раді: колись давно, ще безвусими солобонами-лейтенантами, вони безсило спостерігали за виводом радянських військ з Угорщини та НДР, чудово розуміючи всі схеми й формули миттєвого збагачення, вигадані тодішніми високими чинами. Так от, нічого із засвоєного в Східній Німеччині вони не забули. А зеленоклинці мали свій інтерес: на складах за довгі роки накопичилося стільки снарядів для гармат і установок залпового вогню, що за один раз їх не вивезти, та нащо ті снаряди, як не буде з чого ними стріляти?
Місцевий міністр фінансів Олександр Іванович Барченко лише натякнув панам генералам, що скарбниця Зеленоклинської республіки має в наявності достатню кількість усіх провідних валют світу — і НДРівські схеми птахом Феніксом повстали з радянського минулого: частина техніки й озброєнь кидалася в боксах як нікуди не годна, розкомплектована й невідновлювана, а руками зеленколинських механіків ремонтувалася дуже швидко, ще й запчастини дивним чином завжди знаходилися.
Уже в кінці осені автомобільний рух на трасі «Уссурі» значно поменшав: у південній частині магістраль перетинала кордон Зеленого Клину — там утворився Владивостоцький особливий укріплений район, підпорядкований Москві. Начальником й командувачем там був, самі розумієте, адмірал Макаров.
Північно-західний кордон Зеленого Клину номінально проходив аж по Зеї, але впевнено Зеленоклинський уряд, що розташувався в Уссурійську, контролював територію від Владивостоцького ОУРу до Хабаровська, більш-менш — на півночі до лінії Троїцьке — Совгавань, а от на схід, від Смидовича до Благовіщенська, була суцільна мішанина: громади, населені прибульцями, підтримували Читу, аборигенні — приблизно стільки ж — Уссурійськ, а решта, не більше однієї п'ятої, таки Москву. Причому визначити чіткі анклави було неможливо, тому всі три столиці віднесли ці землі під свою юрисдикцію, але поки їх не чіпали, побоюючись зрушити існуючу на них нетривку рівновагу, як це зробили колись інші в Югославії, Південній Осетії, Нагірному Карабаху…
…Коли «президент самопроголошеної ДР» товариш Лі Чжуан Фан зібрав достатньо сили, аби «навести порядок» у непідвладних районах, на початку листопада випав глибокий пухкий сніг.
Ванька-Вонг, вхожий тепер до всіх найвищих кабінетів, наполіг, щоб одне з військових угруповань з «пацифікації бунтівних провінцій на північ від Хабаровська» довірили саме йому. Хтось інший мав «розбиратися» з територіями між Амуром та Бірою, думати, що робити з Хабаровськом, де досі квартирував величезний відданий Москві гарнізон, що поки, через відсутність чіткої команди з центру, дотримувався нейтралітету. Його завданням було обійти велике місто тайговими манівцями, взяти Переяславку, що у взаємодії з іншими з'єднаннями означало б оточення Хабаровська, продовжити наступ на південь та закріпитися на рубежі населеного пункту В'яземський.
Найперше, що він зробив, зібравши «ударний кулак» біля селища Джонки[29], — наказав пофарбувати всю бойову техніку в білий колір. З машинами у нього було не надто жирно: у наявності був гусеничний шляхопрокладач БАТ-М, десяток броньованих тягачів МТЛБ з причепленими протитанковими гарматами «Рапіра», вісімнадцять БТРів, тентовані «Урали», цистерна — автозаправник і різний дріб'язок штибу пари БРДМ-2 та командирського УАЗу.
Він вибив для своїх людей тисячу пар валянок «другого терміну» — ношених вже, але після ремонту, стільки ж баранячих кожухів, а для водіїв та механіків «танкачі» — танкістські втеплені ватином комбінезони, теж радянського ще зразка. Кулеметів та автоматів його воїнству не бракувало — посприяв цьому підполковник Бреус-Верхоянський, заступник командира однієї із стрілецьких дивізій, поспішивши виконати підроблений письмовий припис командування округом. Мав він з того зиск чи проявив звичайне головотяпство — тепер не довідатись, бо вже наступного дня ретивий служака розбився на смерть у власному авто через відмову системи гальмування. Достеменно відомо лише одне: вже за годину після аварії начальник контррозвідки флоту доповів про неї самому Макарову, а той, кажуть, тільки гмикнув і сказав: «Хер з ним», і контррозвідник піддакнув: «Так точно», а за тиждень був нагороджений орденом «За заслуги перед Вітчизною» першого ступеню з мечами.
Хай там як, але цілий склад НЗ, повний стрілецької зброї, опинився в руках уряду «лівонів», а боєприпаси для «калашникових» виробляють мало не по всьому світі, і від тих, що штампують у країні, де вигадали цей неповторний автомат, вони нічим не відрізняються.
Із своїм начальником штабу Вонг вибудував маршрут через Бихан, Хасо, Пихцу, Передгірне, Мухен, через Шаповалівку, Марусино й Єкатеринославку[30] — на Переяславку. Найбільше Ваньку-китайця хвилював довгий перегін Передгірний — Мухен, а звідти він і сам міг проїхати із заплющеними очима, бо ж скільки разів, працюючи уповноваженим, мотався туди-сюди своїм «Патріотом»! Там він пам’ятав не те що кожну напівзакинуту ґрунтівку — кожну вибоїну й калюжу на них, і міг проїхати аж так, що жоден собака не побачить.
Але й Коля Шульженко, що виріс у тайзі в тих же місцях, як власну долоню знав кожну стежечку й кожну звірину стежку в хащах від Мухену до Переяславки…
Будь-яка майстерність, а тим паче військова, складається з вишколу, ретельності й таланту, помножених на досвід. Щодо таланту невідомо, а от решти, крім старанності, Ваньці явно бракувало: він не те що не знав основ військової справи, він навіть у війську ані на батьківщині, ані в новій країні, ніколи не служив. Дилетантові завжди вбачається, що робить він усе не гірше за професіонала. Ван Вонгу здавалося, що все враховано й передбачено, він вирішив, що ударна група готова, так про те й доповів, отримав наказ і рушив.
В голову колони він поставив БАТ — розчищати дорогу, за ним — розвідувальний броньовик, у котрому вирішив їхати сам, слідом — тягачі, далі — вся решта. Розрахований кілометраж дозволяв Вонгові сподіватися, що за стандартної швидкості в сорок кеме на годину до цілі колона дістанеться за день. Ага, дурний думкою багатіє…
Колона сунула тайгою. Спереду
