Сини Світовида - Олександр Павлович Бердник

І ось… все затихло. Німує долина духів. Розходиться туман, синіє вгорі усміхнене небо.

Святобор переглянувся з Ружею, взяв її за руку. Не промовляючи й слова, пішли вони назад, несучи в серці нез’ясовне хвилювання і тривогу!

Гей, легковірні, гарячі серця, розтруєні зневірою! Не по нетрях ведмежих, не по стежках вовчих треба шукати силу, щоб здобути волю! Скиньте пелену обману з невгамовних душ, ясних очей, беріть зброю дзвінку в незламні руки! Куйте долю народу залізом і кров’ю, розумом і силою м’язів, піснями і муками, любов’ю до життя і ненавистю до сваволі!

Ніч втікає від сонця, насильник від витязя, тьма душі, страх сердець, безсилля розвіюються примарами перед ясним промінням великої, простої правди…

На широкій галявині — людно. Старезні дуби, високі сосни посхилялися довкола, перешіптуються про щось, дивуючись. Більше сотні яровитів зібралось посеред лісу. Всі мовчазні, урочисті.

В колі — ідол Світовида, що стояв колись в Києві. Перед ним — невеликий жертовник. Куриться з нього пахучий димок, жертва сьогодні — безкровна. Це мед лісовий, золоті колоски тогорічного жита.

Сонце сміється з ясного неба. Дим струмиться вгору, тане над вершинами дерев. Жертва приємна Яр-богу.

А яровити повільно кружляють меди і вина, передаючи один одному окуті бронзою і сріблом роги.

Нарешті з кола встає Святобор. Ой який могутній вояк виріс з нього за останній рік! Пробилися вуса, роздалися плечі. Вишита сорочка перехоплена широким ременем, на ремені — батьківський меч, меч Києва, на плечах — малинова тепла накидка.

В далеку дорогу зібрався Святобор, туди, куди котить хвилі свої старий Славута. Тому й сумно на галявині, тому й кружляють яровити меди, ніби на тризні.

Встав Горидід. Він один з старих киян залишився живим, йому й говорити напутнє слово. Але чому не дивиться він в очі Святобору, чому тремтять його старечі руки? Хіба не він посилає сина Кия до обрів, що займають степи за порогами? Після повернення Святобора з долини духів, жрець розповів юнаку, як його батько давно-давно передав Горидіду знак, що свідчив про укладення дружби з обрами. То була фігурка мудрого птаха — сови. По тому знаку яровити або обри мусили йти на допомогу племені, що потрапило в біду. «Тільки в найтяжчих випадках посилайте цей знак дружньому хану», - попереджував Кий.

Горидід підняв фігурку сови вгору, голосно вигукнув:

— Той час настав, яровити! Нам потрібна поміч. Ось чому їде від нас син славетного Кия!..

Жрець передав Святобору сову, потім вийняв з-за пазухи чорну ладунку, надів на шию юнакові. Тихо мовив:

— Тут рідна земля. В ній піт, і кров, і сльози яровитів. Вона берегтиме тебе в дорозі…

Тонко плете незримі сіті Горидід. Сумом бринять його слова, сльози тремтять на старечих очах. А зворушений Святобор обіймає жерця, притискує до широких грудей:

— Спасибі, духовиде…

З юрми вийшов старий Корінь, поцілував Святобора.

— Прощай, синку. Наші серця і думи з тобою. Повертайся з другами… Хоч і билися ми з ними колись, ну а коли Кий домовився про дружбу — то ми слова не зламаємо! Скажи, що всяке буває! Сьогодні вони нам поможуть, а завтра ми станемо в пригоді! Яровити добра не забувають!..

— Скажу, батьку Корінь!..

Горидід зайшов до землянки, вивів звідти священного коня Яркона. Підійшов до Святобора, вклонився.

— Бери Яркона, сину.

— Що ти говориш, Горидіде? — здивувався Святобор. — Хіба можна їздити на коні Світовида?

— Можна, — тихо відповів жрець. — Яр-бог буде тобі супутником. Бери, не вагайся, тут не дістанеш іншого коня. Звіряйся на Яркона — він повезе тебе по вірній дорозі!..

Яркон, мов розуміючи слова жерця, підійшов до Святобора, легко дихнув йому в вухо, поклав голову на плече. Юнак розправив груди, глибоко вдихнув повітря, ясним поглядом обвів усіх.

- Іду, браття і товариші! Гуртуйте силу, ждіть друзів наших…

Коло яровитів розступилося. Святобор з Ярконом рушив до проходу. Ружа — мовчазна і бліда — йшла поряд. І коли вони вже сховалися за першими деревами, з-за жертовника долинуло тихе, як стогін, мов подих вітру, мов голос землі, зітхання юрми:

— Наше благословення з тобою, сину…

І ось вже нікого нема. Тільки люба Ружа йде поруч — засмучена, згорьована. Зупинилися вони на кручі над берегом Славути. Звідси видно було в густій імлі правобережні кручі, неосяжні луки, блакитні дзеркала озер і проток.

Святобор пригорнув жону до себе, заплющив очі. Прислухався, мов хотів почути стук її серця. Потім відхилився, довго дивився в чорні, захмарені очі, щоб назавжди понести з собою пам’ять про кохану.

— Святоборе, муже мій! Я не плачу — ти бачиш… Я буду ждати… А якщо смерть судилася тобі… ти все одно не вмреш… ти живеш в мені!

— Ружо!..

— Так, любий… ти живеш в мені. В тебе буде дитя. І якщо народиться син, я назву його, як звати батька його… Святобором.

— Спасибі тобі, кохана…

Святобор поцілував Ружу ув очі, потім вийняв меч і зрубав гілку верби.

— Для чого це, друже мій?

Він мовчки закопав гілку в землю, набрав у шолом води, полив.

— Приходь до цієї верби, дивись на неї. Доки вона зеленітиме — знай, що я живу і думаю про тебе. А осиплеться лист з неї — нема мене живого! Ну, та будемо сподіватися на краще…

Святобор скочив на коня, перехилився, ще раз міцно поцілував заплакані щоки Ружі. Вона хотіла щось сказати, та подих перехопило.

Заіржав кінь Світовида, з місця