Як розмовляти з дівчатами на вечірках. Цинамон.Оповідання - Ніл Гейман

Вона кивнула і простягнула руку за чашкою, надзвичайно обережно, ніби не звикла браги речі, наче вона не довіряла власним очам і рукам.

— Мені подобається бути туристкою, — сказала вона і невпевнено усміхнулась. У неї була щілина між двома передніми зубами. Воду з-під крана вона пила помалу, як дорослі п'ють хороше вино.

—  Останнього разу ми були на сонці й плавали у вогняних басейнах з китами. Ми чули їхні історії й тремтіли від холоду, коли виходили назовні. Потім пливли глибше, де спека оживляла і заспокоювача нас. Я хотіла повернутися. Цього разу я хотіла повернутися. Було ще так багато, чого я не бачила. А замість цього ми прийшли у ваш світ. Тобі це подобається?

— Подобається що?

Вона обвела рукою кімнату — диван, крісло, занавіски й вимкнений газовий камін.

— Думаю, все гаразд.

— Я сказала їм, що не хочу відвідувати світ, — промовила вона. — Але це не справило враження на мого батька-вчителя. «Ти маєш багато чому навчитися», — сказав він. Я відповіла: «Я можу навчитися ще багато чому на сонці знову. Чи в глибинах. Джесса плете сіті між галактиками. Я теж хочу це робити». Але нічого не можна було вдіяти, і я прийшла у світ. Батько-вчитель поглинув мене, і я опинилася тут, втілена у вмираючому шматку м'яса, що висить на кальцієвому каркасі. Коли я опинилася в тілі, то відчула процеси всередині мене: тремтіння, пульсацію і хлюпання. Це був мій перший досвід пропускання повітря крізь рот з одночасною вібрацією голосових зв'язок. І я казала батькові-вчителю, що краще б я померла, бо він визнавав смерть за єдиний спосіб піти зі світу.

На її зап'ястку висіли чотки, які вона перебирала, поки говорила.

— Але знання — у м'ясі, — сказала вона, — і я обрана, щоб його здобути.

Ми сиділи близько одне до одного, і я вирішив, що можу обійняти її, але ніби ненароком. Я міг би покласти руку на спинку дивана, і зрештою вона сповзла б униз майже непомітно, доки не торкнеться дівчини. Вона сказала:

— Є проблема з рідиною в очах, коли світ розпливається. Ніхто не розказав мені про це, і я досі не розумію. Я торкалася складок Шепоту, і пульсувала, і літала з тахіонними лебедями, але я все одно не розумію.

Вона не була найгарнішою дівчиною там, але вона здавалася достатньо милою і, в будь-якому разі, вона була дівчиною. Я потроху опустив руку, так щоб торкнутися співрозмовниці, і вона не сказала прибрати її.

Тоді Вік покликав мене з порога і помахав мені. Він стояв, обійнявши Стеллу, ніби захищаючи її. Я намагався показати йому, хитаючи головою, що я зайнятий, але він покликав мене на ім'я. Я неохоче підвівся з дивина й підійшов до дверей:

— Що?

— Е, послухай, вечірка... — сказав Вік вибачливим тоном, — це не та, що я думав. Я поговорив зі Стеллою і зрозумів це. Вона наче пояснила мені. Ми на іншій вечірці.

— Боже! У нас неприємності? Ми маємо піти?

Стелла похитала головою. Він нахилився і ніжно поцілував її в губи.

— Ти ж щаслива, що я тут, люба?

— Ти знаєш, що так, — відповіла вона.

Він подивився на неї, а потім знов на мене, а потім усміхнувся своєю пустотливою милою усмішкою, в якій було трохи від Артфула Доджера і трохи від пройдивіста Принца Прекрасного.

— Не хвилюйся. Все одно тут усі туристи. Це програма іноземного обміну, адже так? Як тоді, коли ми їздили в Німеччину.

— Правда?

— Енн, тобі потрібно з ними розмовляти. А це означає, що ти маєш їх також слухати. Розумієш?

— Я так і роблю. Я вже поговорив з двома.

— В тебе щось вийшло?

— Виходило, доки ти мене не покликав.

— Вибач. Послухай, я просто хотів ввести тебе в курс справи. Гаразд?

Він поплескав мене по руці і пішов зі Стеллою. Потім удвох вони піднялися нагору.

Спробуйте мене зрозуміти, в сутінках усі дівчата на вечірці були гарними, у них усіх були прекрасні обличчя, але, що важливіше, у них у всіх були трохи дивні пропорції, що робить красу чимось більшим, ніж привабливість манекена у вітрині.

Стелла була найсимпатічнишою з усіх, але вона, звичайно, була Вікова. І вони пішли нагору разом, і так відбувалося завжди.

Тепер на дивані сиділо кілька людей. Вони розмовляли з дівчиною, в якої була щілинка між зубами. Хтось пожартував, і всі засміялися. Мені б довелося розштовхати людей, щоб знову сісти поруч з нею. І не скидалося на те, що вона чекає на моє повернення чи хвилюється, що я пішов, тому я поплентався назад до передпокою. Я кинув погляд на танцюристів і спіймав себе не думці, що не знаю, звідки лунає музика. Я не бачив ні грамофона, ні колонок.

З передпокою я пішов на кухню.

На вечірках кухня — чудове місце. Тобі не потрібен привід, щоб бути там, і, що добре, на цій вечірці я не помітив жодного знаку присутності чиєїсь мами. Я роздивився різні пляшки і банки на кухонному столі, потім налив півдюйма Перно на дно склянки й долив по вінця колою. Далі вкинув пару кубиків льоду і відсьорбнув, насолоджуючись солодкуватим пряним смаком напою.

— Що ти п’єш? — почув я дівчачий голос.

— Це перно, — відповів я їй. — Він на смак, як анісове насіння, тільки алкогольний.

Я не сказав, що скуштував його лиш тому, що почув, як перно попросив хтось із фанатів на пластинці концерту «Velvet Underground».

— Можна й мені?

Я зробив ще один коктейль і передав їй. Її волосся було кучерявим червоно-коричневим з мідним відтінком. Зараз таку зачіску нечасто побачиш, а тоді вона була популярною.

— Як тебе звуть? — запитав я..

— Тріолет, — відповіла вона.

— Гарне ім’я, — сказав я, хоча не був певен, що це так. Хоча вона була гарною.

— Це віршова форма, — гордо сказала вона. — Як я.

— Ти поема?

Вона усміхнулась і опустила голову, напевне, засоромившись. У неї був виточений профіль з ідеальним грецьким носом. Минулою року ми ставили у шкільному театрі «Антигону». Я грав посланця» який приніс Креонтові звістку про Антигонину смерть. Ми були в масках і схожими на неї теперішню. Я думав про п’єсу, дивлячись на її обличчя на кухні й уявляв малюнки Баррі