Ніч перед кінцем світу - Рей Бредбері

— То он та будівля і є церквою?

— Так.

— Я часто пробувала уявити, яка вона — церква. Їх уже стільки часу ніхто не бачив. Ми підемо туди завтра?

— Добре. А тепер давай вкладатися спати.

Вони лежали у темряві.

Через півгодини задзеленчав телефон. Вона підняла слухавку.

— Алло?

— Скільки би кролики не ховалися в лісі, — сказав голос, — проте лис їх завжди знайде.

Вона поклала слухавку і, вся похоловши, лягла навзнак.

За вікнами, у тисяча дев’ятсот тридцять восьмому році, чоловік награвав на гітарі мелодії — одну, другу, третю…

Вночі вона простягнула руку і майже торкнулася дві тисячі п’ятдесят п’ятого року. Вона відчула, як її пальці, неначе по гофрованій поверхні, ковзнули по прохолодних брижах часу, і тоді розслухала настирливий тупіт солдатських ніг, мільйонолику браваду бойових маршів, що їх вигравали мільйон оркестрів, і тоді побачила п’ятдесят тисяч рядів ампул із смертоносними бактеріями, і як її руки щось учиняють із ними на цьому безмежному заводі майбутнього, де вона працювала. Ампули із лепрою, бубонною моровицею, черевним тифом, туберкульозом. Коли пролунав страшний вибух, вона дивилася, як її рука спікається, перетворюючись на поморщений чорнослив, відчувала, як її струсонув настільки страшний удар, після якого світ перестав бути світом — будівлі завалилися, а люди мовчки спливали кров’ю. Велетенські вулкани, машини, вітри, снігові лавини докотилися до тиші — і тоді вона прокинулася ридаючи — у ліжку, в Мексиці, через прірву років…

Рано-вранці, після якоїсь часини тривожного забуття, їх розбудили крикливі звуки автомобільних клаксонів, що долинали із вулиці. Із металевого балкона Сьюзен побачила внизу жменю чоловіків — десь із вісім, — котрі, перемовляючись і перекрикуючись, щойно вихопилися із вантажівок та автівок, розмальованих яскраво-червоними написами.

Юрба мексиканців обступила машини.

— Que pasa?[9] — гукнула Сьюзен до малого хлопчини.

Коли той відповів, Сьюзен повернулася до чоловіка:

— Якась американська кінокомпанія зніматиме тут фільм.

— Звучить цікаво, — стоячи під душем, відгукнувся Вільям. — Можна було би подивитися. Сьогодні нам краще, напевно, нікуди не їхати. Постараємося приспати пильність Сімса. Та й побачимо, як знімають кіно. Кажуть, воно було досить примітивним. Але хоч зможемо відволіктися.

— Відволіктися, — подумала Сьюзен. На якусь мить під яскравим сонцем вона забула, що десь у готелі їх підстерігає чоловік, котрий викурює тисячу сигарет. Знизу долинав щасливий галас американців, і їй закортіло крикнути їм: «Врятуйте мене, заховайте мене, допоможіть змінити колір волосся й очей, перевдягніть мене до невпізнання, я так потребую вашої допомоги, я із дві тисячі сто п’ятдесят п’ятого року!»

Проте слова застрягли у неї в горлі. Чиновники компанії «Подорожі у Часі, Інкорпорейтед» дурнями не були. У голову кожного, хто вирушав у подорож, ставили психологічний блок. Тож ніхто просто фізично не міг розповісти людям Минулого ні про час і місце свого народження, ні про будь-які інші подробиці майбуття. Минуле і Майбутнє повинні бути захищені одне від одного. Лише з таким психологічним блоком було дозволено подорожувати у часі без нагляду. Майбутнє повинно бути захищене від будь-яких змін, що їх могли спричинити подорожани у минуле. Навіть якщо Сьюзен запрагла би цього всім серцем, все одно не змогла би розказати тим щасливим людям, що внизу на площі, хто вона така і як їй скрутно тепер.

— Як щодо сніданку? — поцікавився Вільям.

Снідали у великій спільній залі. Меню одне: шинка і яйця. Повсюди гурмилися туристи. Регочучи і розсуваючи крісла, ввійшли фільмарі — всі восьмеро, з-поміж них шість чоловіків і дві жінки. Сьюзен сіла неподалік, почуваючись безпечно поміж тепла і затишку, якими віяло від них.

Навіть тоді, коли часто-часто попихкуючи турецькою сигаретою, по сходах спустився Сімс. Він здалеку кивнув їм, і Сьюзен з усмішкою відповіла: він нічим не міг нашкодити їм поміж восьми фільмарів і двадцяти інших туристів.

— Ці актори… — сказав Вільям. — Можливо, слід би найняти двох з-поміж них, мовби жартома перевдягнути у наш одяг і відправити в нашій автівці, але тоді, коли Сімс не зможе побачити їхніх облич. Якщо б їм вдалося поводити його за носа хоч би кілька годин, ми би встигли втекти у Мехіко. Знадобилися б роки, щоби віднайти нас там!

— Ей! — пропахлий лікером товстун нахилився над їхнім столом. — Американські туристи! — ствердно закричав він. — Мені вже настільки остогидли мексиканці, що я ладен розцілувати вас! — Він потиснув їм руки. — Гайда до нас. Біда потребує товариства. Я Біда, це міс Нудота, а це — містер і місіс Як-Ми-Ненавидимо-Мексику! Ми всі ненавидимо її. Але ми тут мусимо зробити декілька пробних зйомок для нашого чортового фільму. Решта членів екіпажу прибуває завтра. Мене звуть Джо Мелтон. Я — режисер. Хіба це не проклята країна?! На вулицях похорони, люди мруть. Отож, приєднуйтесь, розважте нас!

Сьюзен і Вільям розсміялися.

— Хіба я такий смішний? — звернувся до загалу містер Мелтон.

— Неперевершено! — Сьюзен присунулася ближче.

Містер Сімс через усю залу зирив на них.

Сьюзен зробила йому гримасу.

Містер Сімс попрямував до них поміж столиків.

— Містер і місіс Тревіс, — ще здалеку гукнув він, — я гадав, що ми снідатимемо разом.

— На жаль, — сказав Вільям.

— Присідай, друже, — встряв містер Мелтон. — Друзі моїх друзів — мої друзі.

Містер Сімс сів і, поки фільмарі голосно розмовляли, тихо запитав:

— Сподіваюся, ви добре виспалися?

— А ви?

— Я не звик до пружинних матраців, — скривившись, відповів містер Сімс. — Проте я покрив цю прикрість: півночі пробував нові сигарети і страви. Абсолютно новий спектр відчуттів. Ох, ці давні грішки…

— Ми не розуміємо, про що йдеться, — сказала Сьюзен.

— Далі прикидаєтесь, — розсміявся Сімс. — Це не допоможе. І хитрощі з натовпом не допоможуть. Рано чи пізно я застукаю вас самих. Я безмежно терплячий.

— Послухайте, — цей хлопець, бува, не ображає вас?

— Все гаразд.

— Ви лише скажіть слово, і я дам йому копняка під зад.

Мелтон знову повернувся до своїх товаришів. Під галас і сміх містер Сімс провадив своє:

— Повернімося до наших справ. Мені знадобився місяць швендяння по різних містечках, щоби знайти вас, і весь учорашній день, щоби переконатися у слушності моїх підозр. Якщо ви підете зі мною тишком-нишком, тоді, гадаю, я зможу допомогти вам уникнути покарання, але це за умови, що ви повернетеся до роботи над водневою плюс-бомбою.

— Чи не збоченство — говорити за сніданком про різні вчені матерії?! — зауважив містер Мелтон, розчувши останню фразу.

Містер Сімс незворушно продовжував:

— Подумайте над цим. Ви не зможете втекти. Якщо ви вб’єте мене, то інші знайдуть вас.

— Ми не можемо втямити, про що ви говорите.

— Припиніть! — роздратовано вигукнув Сімс. — Обмізкуйте все як слід!