Поразка генерала Древора - Володимир Миколайович Владко
Так гинули танкові загони, гинула гордість і надія старого генерала Древора… Командир одного з танкових загонів ще встиг переслати радіом останнього свого рапорта до штабу генерала:
"Танкові загони атаковано з повітря літаками-бомбовозами. Не маємо засобів захиститися крім спроби ринути у дим. Віддав наказа пробиватися назад. Прощу допомо…"
На цьому обірвався його рапорт — так само, як, очевидно, й існування танка і його команди… Танкові загони, що їх винищували літаки з червоними зірками на крилах, благали допомоги. Вони плекали надію на допомогу з боку центрального командування, з боку штабу генерала Древора. Але — штаб був таким самим безсилим. Нові рапорти приносили відомості про з'явлення нових повітряних радянських сил, що атакували позиції Першої Армії, користуючися з розгубленности її частин. Радянські літаки виринали з чорних димових хмар, що нависали лінією фронту, блискавично проносилися понад позиціями Першої Армії, скидували важкі бомби, завертали назад і зникали у хмарах, звільняючи місце для нових ескадриль.
Зенітні батареї, спочатку розгублені, почали чіткий обстріл радянських літаків. Удосконалене обладнання цих батарей дозволяло без помилок влучати в літаки, що летіли горизонтально. Батареї швидкострільних гармат охоплювали літак колом набоїв і збивали його. Так було знищено кілька літаків. Але відразу радянські літаки змінили свою тактику.
Тепер вони вже не летіли високо в небі, скидаючи бомби. Нові ескадриллі літаків з'явилися так високо, що їх майже не було помітно, на височині трьох-чотирьох кілометрів над землею. Там вони вишукували собі ціль — і, круто повернувши ніс до землі, пікірували вниз, розвиваючи божевільну хуткість, ніби намагаючися внаслідок такого скаженого падіння врізатися в свою ціль. Зенітні гармати були безсилі: жодна найудосконаленіша гармата не спроможна влучити в літак, що падає вниз, несучися з хуткістю понад п'ятисот кілометрів на годину…
Радянські літаки каменем падали вниз, скеровуючи своє падіння просто в намічену ціль. І майже просто над нею — вони вирівнювалися, кидаючи бомбу, переходячи знову на круте набирання височини й зникаючи в хмарах диму…
Це була безпощадна руйнація всього, що складало горду Першу Армію. Це була атака, що їй Перша Армія не здатна була протиставити нічого — особливо за умов несподіваности цієї атаки. А з-за димової завіси, з боку радянських позицій — вже показалися танкові загони. То не були загони Першої Армії: ті загони залишилися у димових колодязях. Вірніше сказати, залишилися не вони, а уламки машин, жахливі рештки колись гордих удосконалених танків…
З-за димової завіси плазували вбік позицій Першої Армії танки з червоними зірками на їхніх вежах.
Частини Першої Армії, не чекаючи на накази командування, почали відступати, забувши про порядок, забувши про те, що вони залишають все чисто в руках Червоної армії і примушують відступати всі інші частини. Роль центрального командування штабу генерала Древора закінчилася. Штабні офіцери гарячково кидалися до автів, шукаючи порятунку від радянського наступу. Дороги вкрилися солдатами, що бігли назад, від фронту. А в небі розривалися набої, зверху летіли вниз шрапнельні кулі і вогняними фонтанами вибухали з землі важкі набої, розкидуючи в боки брили ґрунту, перетинаючи шлях…
Генерал Древор, старий сивовусий генерал, проте не втікав. Він нерухомо сидів біля свого столу, глядючи[7] просто себе. Він був один в кабінеті. Позаду ного на стіні висіла велика карта, де застигли чорний і червовий шнурки, що змагалися проміж себе за шматки території карти. Шнурки застигли в тому стані, як їх залишили вчора ввечері. Перед генералом Древором лежав останній рапорт командира, загинутого танкового загону, рапорт, що обірвався на слові: "допомо…" І ще одна річ лежала на столі. Цю річ генерал Древор тримав правицею, нервово стискуючи її своїми сухими пальцями. То був великий браунінг з срібною ручкою — подарунок генералові на ознаку його п'ятдесятип'ятиріччя.
Генерал Древор був надто старим, щоб утікати й шукати порятунку. Горда стара людина відкидала геть таку ганебну для неї думку. Проте, генерал Древор не думав і про те, щоб здатися ворогові, що переможно наступав і з хвилини на хвилину мав з'явитися тут.
Старий генерл зрештою важко підвівся з крісла і, все також тримаючи браунінга, озирнувся повільним рухом голови на велику карту.
Він побачив червоний і чорний шнурки і згадав про чорні прапорці, що їх він власними руками скинув з карти, відзначаючи загибель першого загону стрибаючих танків, відрізаних від бази ще під час першого наступу. Обличчя йому скривилося, генерал похитнувся, але відразу знову випростався. Він повільним рухом підняв браунінга і легким дотиком пальця, перевів запобіжника у стан "вогонь". Так само повільно він підніс браунінга до скроні — і спинився.
Двері його кабінету широко відкрилися й до кімнати вбіг Дік Гордон і Джоні Волтерс. Не спиняючися ні на мить, Дік Гордон різким помахом руки вибив браунінга з пальців старого генерала.
— Генерале, — крикнув він, — жодної хвилинки затримки! На нас чекає машина. Даруйте мені неввічливість, але якщо ви не підете разом із нами, ми винесемо вас силою.
Дік і Джоні схопили генерала Древора з обох боків під руки і, не даючи йому промовити жодного слова, повели його до виходу, де вже нетерпляче лунали сигнали авта.
---
Ілюстрації: М. Корнева та Н. Худяка.
ЗНАННЯ ТА ПРАЦЯ. - 1933. -
