Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

«Підготовка до Проби зумовлює систему мотивацій. Людина знає, що долати страх і лінощі — почесно. Що бути воїном — необхідно».

«Якщо я паную над світом, — думав Крокодил, — то чому одружився зі Свєткою? Від самого початку, з пиятики на весіллі — та ні, ще коли вона сказала, що вагітна… Ні, ще раніше — з того самого моменту, як ми вперше прокинулися разом… Від того ранку, де лежала на пилявім паркеті смужка світла й горбився запилений кактус на підвіконні — було зрозуміло, що все це тимчасово. Ми тимчасові, наш зв’язок — данина скороминущій забаганці; ніхто не збирався жити довго й щасливо помирати в один день. Людина на Землі — поняття нестале, і сама Земля, схоже, закінчилась раніше, ніж ми могли гадати. Де тепер Свєтка? Де мій син?»

«Ніде, — виправив він себе. — Земля належить ящерам. Попереду кайнозой. Живімо сьогоднішнім днем…»

Він сидів на м’якенькій траві на березі чистісінької річки, серед нічних вогників, що світили тепло і яскраво, під небом, повним великих рухливих зірок. Він жував листя трав’янистої рослини, схожої на півмісяць, і жованою кашкою заклеював порізи. Висихаючи, кашка стягувала шкіру, ніби медичний клей; вона мала слабку анестезійну дію. Два найбільші порізи, на животі та плечі, ніяк не бажали закритися; Крокодил ворушив занімілими щелепами, випльовував ліки на долоню й шар за шаром викладав на пошкоджені частини — ніби цементуючи потріскане мурування. Ніби заклеюючи діряву покришку.

«Припустімо, я зараз прокинусь, і все буде, як раніше: робота, комп’ютер, колекція DVD на запиленому стелажі. День у день, і непогано, і часом майже щастя. І немає потреби долати страх і лінощі. Порочний той світ, де обиватель має бути воїном. Хочу спокійно зникнути разом із моєю планетою… якщо їй судилося пропасти.

Та за ті дні, що я тут живу, я встиг уже звикнути до думки, що прокидатися мені нема куди. Ось він, Раа, мій світ. Далеке узбережжя всипане чорними перлами, треба б з’їздити й подивитись.

А напівкровка який, га! Зелененький Тимор-Алк. Ось плата за добре ставлення. Заслужив, мабуть, похвалу від своїх, хоча знущатися з нього однаково не припинять…

Хлопчаки поквиталися за Камор-Бала. Ризикуючи, між іншим, і самим принагідно вилетіти з випробування. Знущатися зі зв’язаного — це як, гідне повноправного громадянина Раа? Ах, ні, пардон, ідеться про щиру допомогу відсталому товаришу…

Наївні. Чи мав Айра формальний привід вигнати особливо завзятих, того ж таки Бінор-Дана? Знайшов би, якби захотів. Та тепер, після Камор-Бала, він озирається на задні колеса. А ще ж і владна бабця в пальмовій спідничці погрожує йому службовим розглядом. І надокучливий мігрант плутається під ногами. Нелегко бути інструктором у цьому таборі, мимовільно станеш обережним…

Цікаво, а смертні випадки бувають під час Проби? І якщо так, то який відсоток? І хто несе за них відповідальність, ніхто? Сам загиблий? Чи все-таки інструктор?»

Крокодил ліг на спину. Ніч була свіжою, навіть прохолодною, але від води виходило тепло. «Хочу додому, — в нестямі подумав Крокодил. — До пилявої задушної квартири».

Чиясь тінь затулила світло зірок. Крокодил розплющив очі; Айра безгучно сів поряд. Від нього не пахло ні потом, ні сечею, ні кров’ю — взагалі нічим.

— У мене для тебе завдання, Андрію. Завтра, на ранковому шикуванні, відклич мене вбік і скажи три слова, три імені: Бінор-Дан, Полос-Над і Данін-Рам. Тихо, на вухо, але повернувшись обличчям до лави, щоби губи було видно.

— Навіщо? — Крокодил подивився на зірки.

— Затим, що ми домовилися. Ти мені допомагаєш — я залишаю тебе до кінця Проби.

— Гаразд, — Крокодил заплющив очі. — Дай мені відпочити, будь ласка.

— Сьогодні в нас за планом нічне бачення й локація в екстремальних умовах. Хто не певен у своїх силах — хай заявить одразу.

Мовчання. Хлопчаки світили на Айру невинними очима ентузіастів. Навіть зеленоволосий Тимор-Алк став схожим на решту, принаймні тримався й дивився, як усі. Тільки Крокодил, не прийнятий колективом, стояв осторонь і мав такий вигляд, ніби ним кілька разів розбивали вітрину.

— Усі певні своїх сил, чудово, — Айра нічому не дивувався. — Останнє питання: ніхто нічого не хоче мені сказати?

Його погляд нібито ненароком звернувся до Крокодила; за цим поглядом стурбовано простежили учасники нічної розправи. Зависла пауза; Крокодил дивився вгору, де в кронах мерехтіли метелики формату А4. Їхні крила зверху повторювали візерунок листя, а знизу мінились помаранчево-червоним, тому метелики здавалися дірами в просторі, що то відкривалися, то знову зникали.

— Отже, ніхто, — з якоюсь журбою констатував Айра, вдаючи, що не завважив полегшеного зітхання вишикуваних. — Хай так і буде… Біжімо.

Лава босоногих, напівголих, добряче схудлих парубків змією потягнулася до лісу. Крокодил знову опинився у хвості колони. І сказав собі: «Щойно стане несила — кину цю справу, зупинюся, піду назад до табору. Однаково мені тепер».

Він не те щоб вирішив розірвати домовленість з Айрою. Просто виконувати її було так гидко, що гра втратила сенс. Регенерувати він не навчиться, ідея Проби дедалі огидніша, то чи варто терпіти приниження заради сумнівного задоволення залишатись на острові довше?

Трав’яна лікувальна кашка виявилася корисною: нічні порізи склеїлись, підсохли й боліли менше, ніж можна було гадати. Штани, обірвані й короткі, перемастилися кров’ю, зашкарубли й натирали шкіру. Крокодил уявив, яку насолоду відчує, перевдягаючись назад у свою одіж, і трохи збадьорився.

Йому здалося, що він бачив тінь досади на виду Айри, коли той зрозумів, що співпраці не буде. Уже якщо відмовлятись від ролі провокатора то демонстративно… хай навіть твою демонстрацію завважить одна лиш людина.

На щастя, бігти довелося недалеко. Короткий крутий підйом, потім довгий похилий спуск, і Айра зупинився біля прямовисної стіни з малесеньким лазом унизу — пацюча нора, та й годі.

— Отже, темрява. Усередині лабіринт і схованки з жетонами. Заходимо, розширюємо зіниці, чекаємо команди. Дочекавшись, починаємо рухатися під скелею. Вісім і більше жетонів — зараховано. Сім і менше — незараховано. Контрольний час — година. Є питання?

— А куди