Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

Мисливці побігли до Громека, який лежав непритомний на схилі, лицем униз. Його товста в’язана куртка була подерта кігтями птаха, але тому, що вона не щільно облягала тіло, а лежала вільними складками, кігті захопили тільки її, хоч дуже подряпали тіло.

Ботаніка привели до притомності, перев’язали рани, і коли він очуняв, Папочкін і Макшеєв полізли на гребінь горба за птахом. Це був гриф[21] небаченої величини. Розмах крил його становив більше чотирьох метрів, від кінця хвоста до дзьоба було майже півтора метра. Оперення було темно-буре зверху і світло-буре з темними смужками знизу. Майже голу шию навкруги прикрашував комірець з брудно-білих пір’їн, а на початку великого дзьоба виступав великий жовтий наріст.

Такий птах міг вільно понести барана, козу, невелику свиню, але людина вагою в сімдесят кілограмів була для нього надсильною ношею, і він, очевидно, помилився, вважаючи ботаніка за бурого чотириногого звіра, що бродив по траві.

Грифа обміряли й сфотографували з простягненими крилами на скелі, куди зліз і Громеко, щоб оглянути свого кривдника. Він пояснив товаришам, що, коли птах несподівано вп’явся йому в спину, боляче вдаривши з розгону своїм тілом, він подумав, що став жертвою тигра, і знепритомнів.

— Чи не повернемося ми тепер до стоянки? — сказав Папочкін.

— Сьогодні ми вже зазнали нападу кабанів, грифа, бачили поблизу тигра, — чи не досить вивіряти долю?

Усі стомилися від ходьби і хвилювань і з задоволенням пішли назад, навантажені поросятами, окороками й жирними боками кабана, гірськими породами та рослинами.

Наближаючись до намету, мисливці почули шалений гавкіт Генерала і поспішили до нього на допомогу. Вибігши на галявину річкового берега, вони побачили, що собака гавкає з-за намету, а наполовину в воді, наполовину на суші стоїть великий гіпопотам. Страховище, очевидно, хотіло попастися і покачатися на лужку, але було спантеличене лементом, що його зняв собака. Гіпопотам тупо дивився на цього невідомого, неспокійного звіра своїми маленькими оченятами і час від часу роззявляв жахливу пащу з рідкими довгими зубами і величезним рожевим язиком. Бачачи цю пащу, Генерал починав вити і скавчати від переляку.

Помітивши людей, які вибігли на лужок, страховище незграбно повернулося передом тіла, м’яко бухнуло у воду і попливло вниз річкою, виставляючи широку жирну спину з дрібними бородавками.

— Добре, що ми повернулися додому, — сказав Громеко, відв’язуючи Генерала. — Це страховище могло б нам завдати прикростей: пошматувати намет, перетоптати всі речі і затопити або продірявити човни.

— А чи цілі ще човни? — вигукнув Макшеєв і побіг до берега, звідки зараз же почувся його голос: — Один на місці, а другий зник! Чи не порвала ця потвора його причалу?

— Треба погнатися за ним зараз, поки він не відплив далеко! — сказав Каштанов, який теж підбіг до берега.

Обидва сіли в човен, що залишився, захопивши на всякий випадок рушниці, і попливли за водою. Незабаром вони побачили втікача, але човен, замість пливти спокійно за водою, крутився на одному місці посеред річки. Вони швидко наблизилися, і Каштанов хотів уже зачепити його багром, коли човен, немов живий, раптом відскочив набік і помчав далі, але швидше від течії. Довелося знову гнатися; Макшеєв гріб щосили, а Каштанов стояв з багром у руках.

— Та його хтось тягне! — вигукнув він, коли човен, що був зовсім близько, знову почав віддалятися поштовхами.

— Чи не зачепив його гіпопотам? Він міг заплутатися ногою або захопити зубами причал.

— Він і є! — скрикнув Каштанов, помітивши тепер попереду човна широку спину і голову тварини, що спливла подихати.

— Коли ми стрілятимемо в цю тушу, вона попливе ще швидше або затягне човен на дно.

— Залишається наздогнати його і перерізати вірьовку, інакше ми не звільнимо човна.

Макшеєв знову наліг на весла. Незабаром йому пощастило зачепити втікача багром і підтягнутися вздовж нього до його носа, пливучи на буксирі в гіпопотама. Каштанов швидко перерізав туго натягнуту вірьовку, кінець якої одразу ж зник під водою.

— Ще трохи, і я б знесилився, — сказав Макшеєв, зводячи дух після перегонів. — Коли б не шкода заряду, треба було б послати цій потворі кулю в спину за такі штуки.

— Ми відпливли далеко від намету, — зазначив Каштанов. — Тепер доведеться гребти проти води. Давайте я сяду на весла, а ви відпочивайте.

Помінялися місцями, взяли на буксир спійманий човен і попливли.

— Глибокою стала наша річка, — сказав Макшеєв, стараючись підштовхувати човен багром, але не дістаючи дна, до якого було більш як два метри. — Недарма у ній з’явилися такі великі тварини. Тепер нам, для обережності, доведеться витягувати човни на ніч і під час екскурсій на берег.

Тихо посуваючись проти течії, обидва човни пливли темною водою між двома зеленими стінами кущів і дерев, що утворили непроглядні хащі. Деякі кущі, підмиті річкою, нахилилися і звішували свої віти у воду. На великих, яскраво-червоних квітах якоїсь незнайомої виткої рослини гойдалися красиві великі метелики і дзижчали бджоли.

Вода дзюркотіла під носом човна, весла розмірено плескали, з гущини долинало щебетання і спів птахів. Макшеєв схилився над бортом і дивився у воду, стежачи за рибами, які подекуди з’являлися і зникали в глибині.

— Яка гарна тут природа, коли спостерігати її з човна, — промовив він. — А зійдеш на берег — не проб’єшся через гущавину, не ступиш і кроку, щоб не натрапити на якого-небудь отруйного чи хижого звіра. Просто важко повірити, що після багатоденної боротьби з льодами, туманами і хуртовинами ми пливемо річкою, яка тече по внутрішній поверхні нашої Землі. І так близько від цих льодів природа, що нагадує незаймані ліси Африки або Південної Америки. Цікаво б знати, під якою широтою Північної Америки ми зараз перебуваємо?

— Це неважко визначити, якщо прокласти на карті наш маршрут, починаючи від льодового валу. Я думаю, що ми