Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

— Хочеш знати, як він до тебе ставиться?

— Стоп, — Айра насупився. — Він знає, що мене звуть Махайрод?

Крокодил почувався ідіотом.

— А що, це таємниця? — пробелькотів, відводячи очі.

— Ну, взагалі це закрита інформація, — сумовито сказав Айра. — Для хлопчика погано, якщо він мене впізнав. Він може нервуватись.

— Він нервує, — визнав Крокодил.

— Невдаха, — пробурмотів Айра, невідомо кого маючи на увазі. — Ну біжімо.

Біля самого табору Крокодил відстав від Айри. Не хотілося демонстративно розписуватись у призначенні на посаду провокатора; він звернув до річки, добре видної у світлому нічному лісі, і якийсь час йшов, намагаючись когось упіймати. Було б добре прийти до вогнища з рибиною — і авторитет, і алібі, і вечеря. Та риба не хотіла ловитись; із горя Крокодил підібрав кілька молюсків біля берега та поніс їх смажити до вогнища. Здаля почув, як хлопці уголос рахують, хором.

Біля вогнища складали регенерацію. Крокодил, не вірячи своїм очам, присів осторонь — у мокрих шортах, зі смердючими мушлями на колінах.

Айра, освітлений вогнищем, стояв із тесаком у руці, причому на лезі блищала свіжа кров. Хлопці підходили до нього по черзі, Айра блискавичним рухом залишав на руці претендента «стандартний надріз», і решта хором починала лічити. Крокодил підійшов у ту саму хвилину, як Полос-Над, здоровенний і самовпевнений, закінчив регенерацію на рахунок «п’ятнадцять».

— Остаточний залік, прийнято. Наступний…

Випередивши когось, рішуче встав Тимор-Алк і підійшов до Айри, простягаючи смугасту від шрамів руку.

— Час, — Айра, майже не дивлячись, змахнув тесаком, і на світлу шкіру Тимор-Алка бризнула рожева кров. — Раз, два…

Крокодил затамував подих. Тимор-Алк, прикривши очі, стояв біля вогнища, і рідкі краплі поблискували, падаючи з його ліктя на потоптану траву.

— Сім, вісім, дев’ять… одинадцять, дванадцять…

Тимор-Алк підвів руку. Серед численних білих шрамів чітко вирізнявся свіжий, бордовий.

— Остаточний залік, — безпристрасно констатував Айра. Жестом зупинив хлопчика, що наважився було підійти наступним, і крізь вогонь подивився на Крокодила, який сидів у сутіні:

— Решта складе регенерацію пізніше, бо, за моїми даними, не всі готові. Зараз — вечеряймо й відпочиваймо, тому що завтра знову важкий день: складатимемо нічне бачення й ехолокацію.

Він так утомився, що ледве доплентав потемки від убиральні до гамака. Тут на нього чекав сюрприз: щойно він упав на мотузяне ліжко, як холодні цупкі руки схопили з двох боків за лікті й кісточки. Крокодил чимдуж засіпався, але сам-один проти десятка парубків устояти не зміг. Його руки й ноги вмить виявилися зв’язаними, і Крокодил відчув себе полоненим Гулівером. Кому-кому, а цьому персонажу він ніколи не співчував.

— Не всі готові складати регенерацію, — прошелестів у темряві молодий і злостивий голос. — А Камор-Бал був готовий!

— Допоможімо товаришу, — знущально пропищав інший голос.

— Допоможімо товаришу скласти Пробу! — прохрипів хтось надсадженими або сильно застудженими зв’язками.

Крізь діряву покрівлю проглядали зірки. Крокодил закліпав, коли внесли ліхтар — велику свічку в скляному ковпаку. Світло відбилося на лезах численних тесаків, витягнутих із піхов.

— Ідіоти, — вичавив Крокодил. — Додому захотіли? З ножем на людину?!

— Тимор-Алк каже, в тебе з регенерацією погано, — сказав парубок із подряпаною щокою, якого звали, здається, Бінор-Дан. — Ти ж просив навчити?

Крокодил мигцем озирнувся — наскільки це було можливо для того, хто лежить у гамаку Парубки стояли кільцем, а трохи осторонь підпирав одвірок Тимор-Алк — зеленоволосий, блідий, із поглядом відсутнім і байдужим.

— За правилами, не заборонено допомагати товаришу між заліками, — просипів застуджений. — Ти пан сам собі чи не пан?

— Якщо пан — давай, накажи волокнам зростатись! — і Бінор-Дан підніс вістря свого тесака до голого Крокодилового живота. М’язи напружилися самі собою.

— Гладкий який, — сказав Бінор-Дан. — Жир важче відновити, але хто обіцяв, що буде легко?

І провів тесаком по животу Крокодила, який зовсім не був жирним, а за останні дні так і зовсім підтягнувся.

Крокодил засмикався, але вирватись не зміг. Ще кілька тесаків розітнули йому шкіру на плечах і грудях. З десяток лез маячило перед очима. Крокодил верескнув; хлопчаки холоднокровно розписували його, залишаючи неглибокі, довгі порізи:

— Затягуй!

— Тренуйся!

— Камор-Бал не отримав громадянства — зате ти впораєшся!

Вигляд крові вкидав їх в ейфорію. Хтось різав по кілька разів, хтось лише погрожував, розмахуючи ножем. Зараз Крокодил зумів би чимало дізнатися про них — але йому було не до спостережень.

— А якщо вийняти око — відростиш назад?

— А якщо відрізати вухо?

Крокодил утратив самовладання й забувся, як тварина, намагаючись витряхнути себе з поганого сну. Тимор-Алк непорушно стояв в одвірку — чиєсь спітніле плече то ховало його від Крокодила, то відкривало знову. Минуло, здається, кілька хвилин — а насправді кілька секунд, — і ззовні крикнув птах. Тієї ж миті світильник метнувся в бік і загаснув. У темряві зашелестіли гамаки, і стало тихо. У тиші брудна Крокодилова лайка звучала особливо безпорадно.

Потім чиясь тінь на мить заступила вогники в лісі. Нечутно ступаючи, увійшла людина: її очі мутнувато світилися в темряві. Від цього видовища в Крокодила мурашки побігли поза скривавленою шкірою.

— Суки, сволота! — викрикнув він, зриваючись на вереск.

Людина озирнулася. Піймала чиюсь руку, повислу з гамака.

— Як ми вправно вирівнюємо пульс, — тихенько сказав голос Айри. — Зараховано, безсумнівно зараховано…

Він зупинився над Крокодилом, розглядаючи його, але не кваплячись звільняти. Крокодил перестав вириватися; важко триматися гідно, коли сам собі видаєшся комашкою на предметному склі.

— Відв’яжіть його, — негучно сказав Айра і вийшов.

«Це вміння бути більшим, ніж ти є. Робити неможливе. Людина — сама собі пан, це перший крок. Людина панує над світом,