Сини Світовида - Олександр Павлович Бердник

— Пора діяти, Горидіде! — сказав Святобор. — Сила рветься з грудей. Ти старіший, ти радив часто батьку в тяжкі години, думай, що робити тепер! Я піду хоч на край світу, аби тільки користь була з того! Клятва, яку я дав батькові, ятрить моє серце!

— Ти клявся перед Києм? — здивувався Горидід.

— Клявся, — сумно відповів Святобор. — А сам не знаю, як дотримати слова того! Ось чому я знову прийшов до тебе, духовиде!

Горидід підійшов до юнака, обняв його, ласкаво зазирнув у ясні очі.

— Вчасно прийшов ти, сину вождя!

Святобор переглянувся з Ружею, серце його схвильовано закалатало, на щоках заграв рум’янець.

— Ти повертаєш надію мені, Горидіде! Говори, говори, благаю…

— Не поспішай… Скажу, але не тепер. Слухай мене уважно. Чи готов ти лягти кістьми за яровитів, чи душа твоя чиста, коли ти говориш про свою любов до рідної землі?

— Як води Славути в сонячні дні, чисте моє сумління, Горидіде! Говори, не муч мене! Що треба робити?

— Запитаєш про це не мене, Святоборе! — урочисто проказав жрець, підіймаючи руки до ідола Волоса, що стояв у кутку землянки. — Через три дні буде свято пробудження духів землі і води. Будь того ранку з Ружею, яку ти вірно кохаєш, в долині духів, над Славутою… Бажання сердець, скріплених великим коханням, виконуються в цей день…

— Але ж туди ніхто не ходить, — прошепотів Святобор. — Всі бояться тої долини…

— З чистим серцем можна йти в долину духів, — суворо заперечив жрець. — При сході сонця зверніться до духа Славути, покровителя нашої землі, і запитайте поради в нього, де силу знайти, щоб повернути волю яровитам!..

Ружа підійшла до Святобора, очі її засяяли рішучістю і сміливістю. Вона схилила голову на його плече, майже прошепотіла в вухо:

— Я готова, мій муже…

Святобор міцно обняв її рукою, подивився в чорні, зволожені очі, потім звів погляд на Горидіда:

— Серця наші чисті, духовиде! Ми підемо в долину духів…

…А де ж Глиця? Де веселий, невтомний вояк і чарівник, штукар і жартівник? Чи, може, ліг він у нерівному бою з ворогами? Чи пропав безвісти в степах диких? Чи, може, випили його усміхнені очі стерв’ятники-ворони, а кості розтягли шакали по густих бур’янах?..

Ні, не вмер Глиця. Смерть його, видно, загулялася десь по далеких краях чи, може, боялася наблизитися до сміливого вояка, який ніколи не боявся її! Еге ж, це вже давно помічено, що смерть втікає від того, хто прямо дивиться їй в очі…

Отож і залишився живим Глиця в жорстокому бою над річкою Рубіжною. Його та ще двадцять уцілілих дружинників полонили козари і повели степами до хана Гароната…

Сподобався Гаронату розумний та вмілий яровит. Він вирізував з дерева смішні і веселі, фігурки, плів барвисті кошелі з лози, витісував з каменя ідолів козарських богів, які Гаронат наказував встановлювати на високих могилах як знак його влади над дикими степами, що тягнулися від лісів яровитів до земель огрів.

Незабаром Глицю було взято до шатра хана, де він мав прикрашати житло своїми виробами. Два вояки день і ніч стерегли Глицю, а по закінченні роботи вели до кошари і там замикали разом з іншими рабами.

Минала зима. В повітрі запахло весною. Глиця почав думати про втечу. Його непокоїли думки про Київ. Нічого не можна було взнати від козар, а хан вів розмови з іншоплемінними послами на самоті…

Та випадок допоміг Глиці.

На світанку його привели в шатро Гароната. Хан спав, гучно хропучи під оксамитовим балдахіном. Глиця сів у кутку докінчувати зображення шестирукого бога.

Раптом надворі почулися крики, до шатра заскочив начальник сторожі, голосно вигукнув:

— Посол з Києва до хана Гароната!

Охоронці хана схопилися з своїх місць, а Глиця тихо принишк за ідолом. Може, його не помітять, забудуть, і тоді можна буде почути вісті з рідного краю. Але хто ж це такий прискакав з Києва? Невже Кий помирився з хозарами?

З-під балдахіна з’явився Гаронат. Він сів на розшитих золотом килимах і кивнув головою. До шатра зайшов посол.

Глиця, про якого в гарячці забули, ледь не скрикнув. Київським послом був не хто інший як духовид Горидід. Він поклонився Гаронату, наблизився до нього.

Глиця не вірив своїм вухам. Перед ним виникли страшні образи зради Ратибора, смерті Кия, підступних дій Горидіда. Те, чого найбільше боявся Глиця, — сталося. Яровити роз’єднані, дружина обеззброєна. Святобор — десь у лісових нетрях…

Горидід просив ще вояків у Гароната. Він розповідав про свій план знищення сина вождя Святобора та втікачів, що гуртувалися по лісах. Хан, вислухавши посла Києва, дав наказ підготувати загін вершників для підмоги Ратибору. На честь духовида приготували багатий, ситий сніданок. Раби почали носити в шатро великі тарелі з паруючими шматками баранячого та кінського м’яса, але Горидід від їжі відмовився. Він хотів їхати назад негайно…

…Хан виїхав на полювання. Забутий всіма Глиця докінчував свою роботу в кутку шатра. Він розумів, що настав час діяти. День-два і буде пізно! Надвечір у Глиці визрів план. Він виждав, коли сторожа на хвильку вийшла з шатра, прудко прослизнув за балдахін Гароната…

Густа імла покотилася над степом, з боку яровитських лісів дув пронизливий весняний вітер, забирався під благеньку одежину вартових. Два козари, проклинаючи полонених та свою долю, походжали біля дверей кошари, били долонею об долоню, тупцювали, щоб хоч трохи розігнати кров.

Раптом один з них зупинився, неспокійно прислухався. Зупинився і другий, запитливо позирнув вузенькими очицями на товариша.

— Що таке?

— Чуєш, наче шкрябає з того боку?

— Здається…

— Треба подивитись. А то — втечуть