Сини Світовида - Олександр Павлович Бердник

Горидід підвівся назустріч Ратибору і зловісно прошепотів:

— Ти занадто далеко залітаєш, хлопчисько! Влада осліпила тебе! Ти не знаєш навіть того, що Святобор десь ховається в лісах і гуртує дружину!..

Ратибор аж захлинувся від несподіваної новини. Хміль покидав його, в свідомість заповзав страх.

— Ти брешеш, духовиде! — прохрипів він. — Мої вояки робили облави по всіх городищах, Святобора ніде нема… Його давно з’їли вовки!

— Не дури сам себе, — сухо обірвав його жрець. — І згадай, про що ми домовлялись раніше. Слугам Світовида належить половина твоєї долі. Але таку долю я не хочу ділити з тобою! Непевність, бенкети, розбій і ненависть яровитів! Треба творити свою дружину, щоб позбавитись найманців! А для цього… є один шлях!..

— Який? — з надією запитав Ратибор.

— Знищити Святобора і всіх, хто мріє про повстання!

— Я пошлю в нетрі дружину, я знищу всі кубла по вовчих стежках!

— Даремні слова! Всього козарського війська не вистачить для цього! Та вони й не підуть у болота, у ведмежі хащі! Ми зробимо інакше, Ратиборе… тихо, без крику і шуму…

— Що?

— Завтра мене в Києві не стане…

— Ти втікаєш?

— Дурню! Невже не розумієш? Яровити мусять думати, що Світовид і його жрець проти нового вождя… Второпав?

— Нібито, — прошепотів замислено Ратибор.

— Ну, а тепер сідай ближче і слухай… Треба заздалегідь домовитись про все…

А наступної ночі з майдану зник ідол Світовида. Кияни пошепки передавали з вуст в уста легенду, що буцім бачили сторожі на вежах, як сонцепромінний бог зійшов з гори до Славути і водою попрямував на лівий берег.

Вслід за тим щез духовид Горидід, захопивши з собою священного коня Яркона.

А Ратибор лютував. Він ще частіше бенкетував, а напившись, нападав на мирні городища, палив їх, ґвалтував молодих дівчат, а полонених продавав у рабство козарам і ограм. В окремих місцях спалахували короткі і жорстокі сутички, і тоді пливли безголові трупи по водах Славути до далекого синього моря.

День за днем, день за днем смерть і насильство крокували страшною ходою по городищах і дворищах вільного колись народу. Чорна тінь горя і запустіння лягла над землею яровитів. Люди вже навіть боялися розкрити вуста, сторонилися рідних і близьких. Везли до двору вождя свої нужденні врожаї чи здобич, а потім верталися додому до невеселих жінок та дітей, і прохали у богів допомоги, і запитували — чи відкриється коли-небудь для знедоленого народу дорога до волі?..

У Київ Лові, в глухих нетрях лісів, недалеко від Славути поселився Святобор з Ружею. Вони вибрали ту ж саму печеру, де жив колись дід-пустинник з ведмедем і Тоцею. Лисиця впізнала схованку, гасала довго по навколишніх лісах, і цілий вечір сиділа, тужливо скиглячи над запалою могилою давно померлого діда.

В кручі вирили собі землянки і втікачі-кияни, що не захотіли терпіти сваволі зрадника, а також старий батько Ружі — рибалка Корінь. Восени прибило до берега дуб з ідолом Світовида і непритомного Горидіда. Бога і старого жерця перенесли на галявину в хащах предковічного лісу, а ввечері духовид розповів утікачам про страшну смерть Мечибора, про неймовірне знущання батьковбивці.

— Пропаде наше плем’я, — понуро говорив жрець, розхитуючись в такт шуму віковічних дубів. — Старі вимруть, а нові яровити звикнуть до рабства… Так воно й піде, так буде без кінця…

Втікачі мовчали, придавлені горем, зловісними передчуттями, і язики полум’я котилися кривавими хвилями по суворих обличчях.

Минати дні. Святобор, переодягнувшись в лахміття, ходив по городищах, дивився, як його брат-зрадник сіє розруху і смерть навколо. Лють закипала в грудях юнака, сповнювала серце бажанням помсти, а потім змінялась почуттям безсилля.

Він повертався до печери в Київ Лові, лягав на ложе з моху і довгими годинами болісно роздумував.

Ружа тінню підходила до нього, сідала поруч, пестила плече, гладила буйне волосся.

— Важко, Святоборе?

— Горе, Ружо! Ех, якби був Глиця живий… Він би порадив, що робити!

Вони йшли до духовида Горидіда, питали поради. Але старий жрець мов здитинився. Він сміявся, втішав Святобора різними казочками.

— Щоб виплавити мідь, треба руду розтопити на вогні, щоб загартувати меч, треба розігріти сталь, щоб вивести плем’я на міцну і велику дорогу, треба провести його через горе і страждання!

— А якщо плем’я загине на цій дорозі? — дорікав жерцю Святобор.

— Значить, плем’я негодяще, в ньому нема здорового зерна. Хай гине таке плем’я!

— Дивні речі говориш ти, Горидіде!

— Поживеш — зрозумієш!

…І знову тягнуться довгі дні шукань, сумніву, розпачу. Клятва, дана батькові перед його смертю, не давала спокою Святобору. Минала осінь, золотими листками засівала землю. Разом з опалим листом відлітали в безнадійну далечінь останні мрії яровитів про вільне життя.

Суворо крокувала зима по берегах Славути, засипала важким покривалом снігу ліси, поля, городища. Ріка замерзла, затихла її гнівна пісня. Тепер вже ніхто не підіймав голосу проти жахливої сваволі батьковбивці…

Та ось прийшла весна. Задзюрчали веселі струмки, і в блакиті заспівали свої веснянки жайворонки. Славута напнув широкі груди, розірвав крижаний панцир, загримів невгамовну бунтівливу пісню.

І тоді в душі яровитів ніби ввірвався свіжий вітер. Він роздував попіл безнадії, і мрії про повернення втраченої волі воскресали в серцях мужніх колись людей. В м’язах могутніх рук грала сила, прохала меча чи списа, щоб вийти на смертний бій проти зрадника. Не було тільки кому об’єднати ту силу.

Погожого весняного ранку Святобор знову завітав у землянку до Горидіда. Жрець зустрів його на диво привітно, на обличчі духовида грав веселий усміх.

— З чим