💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
23 березня 2025 18:41
Книга дуже цікаво велике враження читати її то я дуже задоволена
Пес на ім'я Мані - Бодо Шефер
Марія
19 січня 2025 14:02
Класна книга зарубіжної літератури
Чоловіки під охороною - Мерль Робер
Оксана
15 січня 2025 11:15
Не очікувала!.. книга чудова
Червона Офелія - Лариса Підгірна
21 грудня 2024 21:41
Приємно, що автор згадав про народ, в якого, як і в нас була складна історія і який досі бореться за рідну мову. Велике дякую всім окситанцям, що
Варвар у саду - Збігнєв Херберт
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна

Катар - Станіслав Лем

Читаємо онлайн Катар - Станіслав Лем
До нас долинув дзвінок, щораз голосніший, врешті оглушливий, тоді раптом стих і почувся жіночий голос, який вичитував дитину. Барт підвівся.

— Нам пора… Ми завжди їмо о певній годині.

На столі в їдальні горів довгий ряд рожевих свічок. Ще на сходах Барт шепнув мені, що з ними їсть його бабуся, дев’яносторічна, але цілком повноцінна з усіх поглядів особа, хіба що — трохи ексцентрична. Я зрозумів це як пересторогу нічому не дивуватися, але відповісти не встиг, бо почалося знайомство з домашніми. Окрім трьох дітей, яких я вже бачив, і пані Барт, що сиділа за столом у такому самому різьбленому кріслі, як і в кабінеті, я побачив бабусю у воістину єпископській мантії. На грудях у неї виблискував діамантиками старосвітський лорнет, а невеличкі карі очі вп’ялися в мене, мов блискучі камінці. Вона так високо й енергійно подала мені руку, що я поцілував її, хоча ніколи цього не роблю, й несподівано гучним чоловічим голосом, який наче належав іншій особі у погано дубльованому фільмі, сказала:

— Отже, ви астронавт? Я ще не бачила жодного астронавта за цим столом.

Навіть доктор здивувався. Його дружина пояснила, що про мене розповіли діти. Старенька попросила мене сісти біля неї й говорити голосно, бо вона недочуває. Біля її накриття лежав схожий на половинку бобу слуховий апарат, яким вона ніколи не користувалася.

— Будете розважати мене розмовою. Гадаю, така можливість вдруге мені не трапиться. Скажіть, коли ласка, який насправді вигляд має Земля звідти — згори? Не вірю фотографіям!

- І слушно робите, — відповів я, подаючи їй полумисок з салатом і подумки втішаючись її безцеремонністю, — жодні фото не можуть цього передати, особливо коли орбіта низька й Земля стає небом! Замість неба. Не заступає неба, а є ним. Таке створюється враження.

— Чи справді аж так гарно?

— Мені подобалося. Найбільше враження справила на мене безлюдність Землі. Ні сліду міст, доріг, портів — нічого крім океанів, материків і хмар. Зрештою, океани й материки мають більш-менш такий вигляд, як ми вчили у школі на уроках географії. Зате хмари… видалися мені найдивовижнішими, може, тому, що, власне, зовсім не схожі на хмари.

— А на що?

— Це залежить від висоти орбіти. З найбільшої відстані вони нагадують зморщену шкуру дуже старого носорога, таку синювато-сіру, порепану. А коли знизитися — овече руно різної масті, розчесане гребенями.

— Ви були на Місяці?

— На жаль, ні.

Я приготувався до наступних космологічних питань, але вона несподівано змінила тему.

— Ви розмовляєте по-французьки цілком вільно, хоч якось дивно. Вживаєте інших слів… Ви походите з Канади?

— Мої родичі звідти. А я народився вже у Штатах.

— А бачте. Ваша мати француженка?

— Була.

Я бачив, як подружжя Бартів промовисто позирало на стару даму через стіл, намагаючись угамувати її цікавість, але та не зважала.

- І мати розмовляла з вами по-французьки?

— Еге ж.

— Вас звуть Джоном. Але вона, звичайно, звала вас Жаном?

— Еге ж.

— То і я вас так називатиму. Відсуньте, будь ласка, від мене цю спаржу. Мені її не можна їсти. Старість, пане Жан, полягає в тому, що ти вже набув досвіду, яким не можеш користуватися. Тож вони, — кивнула вона на решту родини, — мають слушність, що не зважають на мене. Ви цього зовсім не знаєте, але між сімдесятим і дев’яностим роками життя є величезна різниця. Докорінна, — наголосила вона й замовкла, зайнявшись стравою. Пожвавилася аж тоді, коли міняли тарілки.

— Скільки разів ви бували в космосі?

— Двічі. Але від Землі я віддалявся незначно. Якби порівняти її з яблуком, то на відстань завтовшки в його шкірку.

— Ви скромні?

— Навряд.

Розмова ця була досить дивна, і я не сказав би, що прикра, бо стара мала якусь особливу привабливість. Тому розмова мене не обтяжувала.

— Як ви гадаєте — повинна жінка літати в космос?

— Якось не думав про це, — відповів я, не кривлячи душею. — Якби їм цього хотілося, то чом би й ні?

— У вас там у Штатах зародився ідіотський рух — woman’s liberation[15], недозрілий, вульгарний, але принаймні вигідний.

— Ви так гадаєте? Чим же він вигідний?

— Вигідно знати, хто винен у всьому. Ті жінки вважають, що чоловіки. І лише вони, жінки, перетворять світ. Хочуть зайняти ваше місце. Отже, хоч це й нісенітниця, вони мають принаймні виразну мету, а ви не маєте нічого.

Після величезного солодкого пирога з ревенем, поданого на десерт, діти пішли з їдальні, а я почав лаштуватися в дорогу. Довідавшись, що я живу в Орлі, доктор Барт став переконувати мене перебратися до нього. Я не хотів зловживати його гостинністю, але спокуса була велика. Грубо кажучи, я мав сісти йому на шию.

Пані Барт підтримала чоловіка, показавши мені ще чисту книгу гостей: ім’я астронавта, вписане першим, було б добрим знаком. Ми змагалися в ґречності, доки я не згодився. Домовились, що я переберусь до них завтра. Доктор провів мене до машини і, коли я сідав, сказав, що бабусі я явно сподобався, а це буває нечасто. Коли я рушив, аби пірнути в нічний Париж, він стояв у розчинених воротях.

Щоб уникнути тисняви, я об’їхав центр, прямуючи до бульварів над Сеною, майже вільних від руху, — наближалася північ. Я стомився, але відчував задоволення. Розмова з Бартом сповнила мене неясною надією. Я вів машину повільно, бо випив чимало білого вина. Попереду їхав малий “2-ЦВ”, тримаючись бордюра з надмірною обережністю. Дорога, власне, була порожня, і над парапетом набережної я бачив великі склади універмагів, що маячіли на тому березі Сени. Зауважував їх підсвідомо, бо мої думки були далеко, і раптом наче два сонця спалахнули в дзеркальці — за мною мчала машина. Я саме обганяв малого “2-ЦВ” і взяв надто вліво, тож зараз, щоб пропустити нічного гонщика, хотів повернутися на своє місце, але не встиг. Світло ззаду залило всю кабіну, й плоский силует з ревом прослизнув між мною і малою машиною. Коли я знову вмостився на сидінні свого “пежо”, якого занесло вбік, того вже не було. Справа чогось не вистачало. Від дзеркальця, зрізаного з крила, лишилось лише кріплення. Я рушив далі й думав про те, що, якби випив менше, лежав би зараз у зім’ятій машині, бо встиг би загородити просвіт, у який той ударив. Ренді мав би про що думати! Як чудово вписалася б моя смерть у неаполітанську схему! Ренді був би твердо переконаний, що вона пов’язана з симуляційною операцією. Та мені, видно, не судилося стати дванадцятим: до готелю я доїхав без пригод.

Відгуки про книгу Катар - Станіслав Лем (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: