Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

Крокодил заблукав.

Оце щойно була стежка — і раптом її не стало. Негустий підлісок, жорстка трава, сплетене гілля; він спробував повернутися по своїх слідах, але скоро загубив їх, тому що притоптана трава піднялася вмить.

Буде не зараховано, з сумом подумав Крокодил. Цікаво, здатність орієнтуватися в лісі теж у переліку необхідних навичок повноправного громадянина, жителя мегаполіса?!

Жодного моху на стовбурах, жодних мурашників із південного боку пнів, жодних прикмет, що й у земному-таки лісі не дуже допоможуть містянину, а тут — поготів. Мапи острова Крокодил не бачив зроду. Йому здавалося, що все тут маленьке й компактне, заблукати неможливо. І от.

Він прислухався. Голосів не було чути: шурхотіли, дзвеніли, пищали, мелодійно повискували дрібні лісові мешканці. Звідкись іздалеку, дуже здалеку, проривався шум води. «Якщо це ручай, — подумав Крокодил, — він виведе мене на берег. Користі в цьому не багато, але принаймні я не ходитиму круга по лісу, як ідіот».

І він попрямував туди, де чув воду, — пішов без дороги, оминаючи зелені й білі стовбури. На ходу відломив знайомий гриб, схожий на півбуханки поганого хліба, і став жувати його сирим. Проковтнув надсилу кілька кусників, решту викинув. Тьху.

Шум води ставав дедалі гучнішим. Крокодил, пригинаючись під гілками, знай добирав місце, куди стати босою ногою, підходив усе ближче до великого й вологого; повітря робилося помітно холоднішим. На вітах росою висіли бризки. Попереду відчувався відкритий простір; ось замигтіли просвіти між стовбурами. Ось відкрилося небо.

Крокодил зупинився, для певності вхопившись за найближчу низьку гілку. Перед ним лежав каньйон із прямовисними стінами, порослими чагарником, і по дну каньйону котилася біла, як наречена, одягнена в піну ріка.

— Який розмаїтий рельєф! — сказав він уголос і не почув себе. Вода гуркотіла й співала, перетягаючи кругляки, стрибаючи з горбика на горбик. Угору річкою, метрів за тридцять від Крокодила, через каньйон було перекинуто мотузяний місток. Уздовж урвища йшла стежка, стоптана безліччю ніг, — тут пролягав, схоже, один з основних маршрутів випробування.

Крокодил збадьорився. Дорога праворуч, без сумніву, вела до берега. Дорога ліворуч — можливо, до табору. Ця річка, така бурхлива, вузька й грізна, — чи не та широчезна, повноводна й спокійна річка, де підлітки ловлять рибу для прохарчунку? Чи не та, куди мочали Тимор-Алка?

Він пішов стежкою, намагаючись не дивитися вниз, на дно каньйону. Висоти він не боявся ніколи, але від білої води паморочилось у голові, і це було неприємно. Ось так легко люди здобувають репутацію провокатора; Айра знає, що робить. Підлітки, певно, тепер зовсім упевнилися, що Крокодил — частина випробування. Та якщо Айра все каже й робить відверто — Крокодил, мерзенний мігрант, утирається в довіру й прикидається своїм…

Він почув голоси в лісі. Прислухався — ні, не здалось. Гучно, чітко вимовляв слова Айра. Що, влаштував нове випробування за відсутності мігранта?!

Крокодил квапливо звернув на ледве помітну стежку, що пролягла від каньйону до лісу. Ревіння води моментально стишилося. Айра говорив, і через кілька кроків Крокодил зміг розрізнити слова.

— …до нього? Це, знаєш, громадянське звинувачення першого ступеня: упередженість державного чиновника під час виконання обов’язків…

— Над усе я не хочу тебе в чомусь винуватити, — озвався хрипкуватий і низький, дуже напружений жіночий голос. — Я прошу тебе змінити ситуацію, поки можливо.

— Неможливо.

— Махайроде, заради цього хлопчика я ризикну репутацією, індексом, — усім.

Затамувавши подих, Крокодил визирнув із-за гілля. Айра розмовляв із голограмою; його співрозмовниця, висока повна жінка, була одягнена в пальмову спідницю. Пишне намисто лежало на великих охлялих грудях, не прикриваючи голизну й не прикрашаючи її. Зміст розмови, її інтонація й лексика не пасували ні до вигляду співрозмовників, ні до навколишнього пейзажу.

— Твоєму внуку нічого не загрожує, — після короткої паузи заговорив Айра. — Його доля залежить тільки від нього. Ти принижуєш його опікою, а мене ображаєш дикунськими домислами.

— Навіщо ти це робиш? — пошепки спитала жінка.

— Що саме?

— Оце все?

— Кажи зрозуміліше. Я роблю свою роботу.

— Свою роботу?! Твоя робота — приймати Пробу в хлопчаків?

— Зокрема.

— Не смій займати мого внука! — Із її горла вирвалось натуральне гарчання. — Якщо ти визнаєш його не гідним громадянства, я подам апеляцію.

— Він отримає те, чого вартий.

— Я експерт незгірш за тебе. Я знаю, що він гідний. Якщо ти не даси йому громадянства, значить, ти упереджено до нього ставишся, і я це доведу.

Крокодил не бачив обличчя Айри. Той стояв, опустивши руки вздовж тіла, розслаблено й непорушно. З його пози не можна було прочитати його почуттів. Жінка дивилася прямо і, мабуть, могла б розгледіти Крокодила. Та все, що відбувалося в лісі, не цікавило її. А може, вузький канал зв’язку дозволяв їй бачити тільки співрозмовника.

— Ти знаєш, який у нього больовий поріг? — тихо спитав Айра. — Ти, експерте?

Біле, суворе обличчя жінки здригнулось:

— Нуль чотири. Та він керує собою.

— Ти відправила хлопчика з порогом нуль чотири складати Пробу? — В голосі Айри вперше пролунало дещо поза байдужим холодом.

— Я відправила?! Це його вибір. Він гідний бути громадянином!

— Якби він був моїм онуком…

— Добирай слова, Махайроде. Я записую нашу розмову.

— Я теж.

— Ти упереджено ставишся до нього! Ти повинен був відмовитися приймати в нього Пробу. Одразу, щойно побачив його в списках.

— Ні, не повинен! — Айра підвищив голос, і Крокодил виразно розчув, як у його словах проглянула лють. — Він такий же, як усі, підліток. Я приймаю в нього Пробу, як у всіх!

«Оце так-так!» — подумав Крокодил і пригадав сцену прибуття: «А це що за блідо-зелена парость?» Айра ж хотів повернути Тимор-Алка додому — разом із Крокодилом…

Жінка з охлялими грудьми зціпила тонкі губи. Крокодил здивувався, побачивши сльози в її маленьких очах:

— Будь дуже уважний, Махайроде.

— Я й так дуже уважний, Шано.

Кілька секунд