Польовий командир - Сергій Батурін

Хай там як, але приязні стосунки двох патронів, помножені на колишній пристойний залізничний досвід Шульженка та його телевізійно-газетну славу, зробили свою справу.

— Мені б механіком в депо, — нерішуче висловив побажання Микола під час співбесіди.

— Це несерйозно, — гмикнув шеф столичного метра. — Людина вашого рівня лазитиме під вагонами?

— Та я лазив колись, ще на далекому Сході, — виклав останній доказ колишній польовий командир.

— Так і я попервах лазив, — заперечив керівник. — І що, все життя там плазувати? Зробимо ось як: у мене йде на пенсію начальник однієї станції, от замість нього ми вас і призначимо.

Він витяг з течки білісінького аркуша й простягнув Шульженку:

— Пишіть заяву.

На таке щастя наш герой навіть і не сподівався, але співрозмовник сказав ці два слова так, буцімто все вже вирішив для себе. Залишалося взяти ручку й вивести: «Начальнику Київського метрополітену… гр. Шульженка Миколи Петровича ЗАЯВА…»

Треба сказати, добірне панство, столична підземка за останні років двадцять дуже змінилася — і не на краще. «Станції вітчизняного метрополітену одні з найчистіших у світі», — стверджували колись гучномовці в метро, й це відповідало тодішній дійсності. Та й пасажири були іншими.

Миколі підземка приглянулася: мармурові стіни, гранітна підлога, габро та лабрадорит, оригінальний дизайн більшості станцій, не такий помпезно-бундючний, як у Москві (був він там під час провідницької молодості).

Найбільше ж Шульженкові припали до душі «Золоті ворота», «Оболонь», «Університет» та «Славутич». Вони мають власне обличчя, стиль. Буквально шкірою відчував наш герой натхнення, з яким вони будувалися. Та йому дісталася «Голосіївська», станція досить нова та по-справжньому необжита.

У новенькому однострої, сяючи, мов начищений п'ятак, з'явився Микола на станції в супроводі поважного чина з контори, витерпів процедуру представлення колективові, познайомився з кожним особисто, чоловікам потиснув руку, оглянув господарство й занурився в роботу: там підкапувало зі стелі, тут барахлив один турнікет, не працювали кілька автоматів з продажу жетонів. А ще треба було дати лад торгівцям та кіоскерам, — у цьому питанні попередник залишив найбільший хаос.

Звісно, метро — не зовсім залізниця. Але дуже її нагадує, навіть запахи схожі, отож Микола не почувався тут геть чужим: йому сподобалося. Метрополітенівський однострій йому личив: Шульженко носив його з таким шиком і задоволенням, буцімто це була уніформа загону астронавтів. Кілька разів на день він в ідеально випрасуваному мундирі прогулювався пероном, перевіряв чистоту підлоги, спостерігав за роботою чергових, проходжався верхнім ярусом — там, де на нових станціях магазинчики та кіоски, — потім піднімався до касових зал, переконувався, що турнікети працюють як слід; помічаючи найменший непорядок, одразу вживав заходів. З підлеглими він був коректним, вимоги ставив чіткі й зрозумілі: «Не існує людей, хто не помиляється, — казав Микола. — Навіть брати Клички удари пропускали. Фокус у тому, щоб вчасно помітити свій прорахунок та виправити».

Співробітники про Шульженка вирішили: звісно, не корифей підземки, але розбирається непогано, будуть з нього люди…

Поява мобільного зв'язку змінила картину світу лише трішечки менше, ніж падіння берлінського муру. Коли джип із чотирма делегатами уссурійського з'їзду Української Ради Далекого Сходу проминув Спаськ-Дальній, у Барченка голосом нев'янучого київського співочого ректора Ґалаґанського заголосив рінґтон: «Юний орел, юний орел!»

— Слухаю, — обірвав професорські вокальні вправи промисловець. — Он як… Ну що ж, вживайте заходів…

…Лишень гвардійці в жовтих мундирах на чолі з Ван Вонгом цілою вантажівкою заїхали на Шульженкове подвір'я — заарештовувати «зрадника», одразу ж мобільний лісопромисловця й делегата пана Барченка заспівав голосом київського професора.

Ванька-китаєць зайшов із одним з наближених до хати, а решта скупчилася на подвір'ї, не знаючи, що робити.

— Мені дуже прикро, Клавдіє, але… — сказав лівон господині й простягнув два ордери — на обшук та на арешт. Новенькі бланки були надруковані двома шрифтами — кирилицею та ієрогліфами. Ще й фарбою, здавалося, пахли. Хазяйка мовчки знизала плечима.

— Де Микола? — спитав Вонг.

— Ще з Уссурійська не приїхав, — відсторонено відповіла жінка.

Вонг для проформи, про очі свого помічника, виснув-засунув кілька шухляд у шафі — буцімто обшук — і повів своє далі:

— А коли він приїде?

— Не знаю, — кудись у вікно кинула Клавка.

— Слухай, — не витримав гри представник президента Далекосхідної республіки в районі ім. Лазо. — Я за собою провини не відаю. Я до вас завжди по-доброму. Я ж його кликав до нас, пояснював. Перед ним такі перспективи відкривалися, депутатство! Для чого йому всі ті ігри в Далекосхідну Україну?

— Не знаю, — відлунням повторила Клавдія, не дивлячись на Вонга. І він, і вона почувалися ніяково.

— Ми пізніше зайдемо, — вичавив лівон і позадкував до дверей. Його супутник — за ним.

…Якщо живеш у тайзі, від контактів з нею жодним чином не убезпечишся: то тигр десь неподалік з'явиться, то вовк, а якщо рись курча з двору потягне, то це взагалі звичайна справа…

А ведмедів там у десятки разів більше, ніж тигрів, недарма ж саме їх звуть хазяями тайги.

Один невдатний «хазяїн» років тридцять тому збудував собі барліг просто на В'яземському військовому полігоні. А коли він надумав перекимарити в ньому місяців із п'ять до нової травички, заліз всередину й задрімав, над головою загахкали гармати калібром у сто п'ятдесят два міліметри. Ведмідь вихопився із незатишної домівки й попер яругою — зігнати злість недосипу на першому зустрічному. У байраку гостро пахло людиною, і це дратувало бурого ще більше. Він повернув до бокового відрогу бескида — й остовпів: просто перед носом ароматно парувала чималенька купа… їжі. Звір не повірив — він знав людину й не чекав від