Пісні далекої Землі - Артур Чарльз Кларк

який займав всю ширину доріжки й повільно, із швидкістю пішохода, насувався на них. Своїм виглядом він нагадував самохідний трактор. Коли вони спішились, пропускаючи його, Лорен зрозумів, що то автоматична шляхо-ремонтна машина. Адже він бачив чимало нерівностей та навіть вибоїн і замислювався, коли ж нарешті адміністрація Південного острова спроможеться усунути ці неподобства.

— А музика навіщо? — спитав він. — Це ж не той тип машини, щоб могла її оцінити.

Ледь вимовивши цей жарт, він почув, як робот строго до нього звертається: «Прошу не їздити дорогою на відстані менше ста метрів од мене, бо поверхня ще не затверділа. Дякую».

Мірісса засміялась, побачивши його здивовану фізіономію:

— Аякже, маєш слушність: машина не дуже-то розумна. Музика — це попередження для водіїв.

— Може, якась сирена була б ефективніша?

— Так, але то було б надто… неприязно!

Вони звели свої велосипеди з дороги й перечекали, поки повз них повільно рухалась низка з’єднаних разом резервуарів, блоків керування та шляхоукладачів. Лорен не міг утриматися, щоб не помацати тільки-но відпрасовану поверхню: вона була тепла і м’якувата, а на око волога, хоч на дотик ідеально суха. Та не минуло й хвилини, як вона затверділа, наче камінь; Лорен помітив слабкий відбиток свого пальця й, криво посміхнувшись, подумав: «Я залишив свій слід на Талассі… аж поки робот пройде цим шляхом знов».

Тепер стежка йшла вгору, і Лорен відчув, що забуті досі м’язи в стегнах та литках нагадують про своє існування. Не завадило б трохи допоміжної енергії, але електричні моделі велосипеда Мірісса із зневагою відхилила, як такі, що сприяють розніженості. Вона ні на йоту не зменшила швидкості, тож Лоренові нічого не залишалось, як дихати глибше та не відставати від неї.

А що за ледь чутний рев долинав спереду? Навряд чи хто випробує ракетні двигуни в глибині Південного острова! Та звук дедалі гучнішав у міру наближення, і Лорен зумів розпізнати його джерело лише за мить до того, як воно само з’явилось перед їхні очі.

За земними масштабами, цей водоспад був не надто великий — десь метрів сто заввишки та двадцять завширшки. Невеликий металевий місток, що виблискував у бризках, було перекинуто через озерце з киплячою піною, куди падала вода.

На Лоренову радість, Мірісса зупинилась і з хитринкою в очах запитала:

— Ти не помічаєш нічого… особливого? — і показала вперед.

— В якому розумінні? — перепитав Лорен, шукаючи ключ для відповіді. Але бачив лише неозорий ландшафт дерев та іншої рослинності, серед якого звивалась стежка, зникаючи десь по той бік водоспаду.

— Дерева… та дерева ж!

— Що з ними? Адже я не ботанік.

— Я також, але це так очевидно. Тільки подивись на них.

Він подивився, ще спантеличений. І раптом уторопав, бо ж дерево — це інженерний витвір природи, а він же є інженер.

По той бік водоспаду попрацював якийсь інший проектувальник. Хоч він не міг назвати жодного дерева, серед яких стояв, вони здавалися йому знайомі, й він був певен, що вони родом із Землі… Авжеж, ото, напевно, дуб, а десь, дуже давно, він бачив красиві жовті квіти на отаких низькорослих кущах.

За мостом же був інший світ. Дерева — а чи справді то дерева? — здавалися грубими й недоробленими. Декотрі з них мали коротенькі, діжкоподібні стовбури, з яких випиналися по кілька колючих гілок; інші нагадували велетенські кістляві пальці з якимись щетинистими віночками в суглобах; ще інші були начебто гігантські папороті. І ніяких квітів…

— Тепер розумію. Там — власне талассіанська рослинність.

— Так, усього після кількох мільйонів років, як вийшла з води. Ми називаємо це Великим Вододілом. Але це схоже на двобій між двома арміями, коли не, відомо, на чиєму боці буде перемога. Та, скоріш за все, переможця не буде, й нічого тут не вдієш! Земні рослини еволюційно передовіші, але тубільні краще пристосовані до хімічного середовища. Час від часу одна зі сторін вторгається на чужу територію, і тоді втручаємося ми, поки ще окупант не захопив собі там плацдарм.

«Як дивно, — думав Лорен, коли вони вели свої велосипеди через місток. — Уперше з того часу, як потрапив на Талассу, я відчуваю, що справді перебуваю у чужому світі…»

Такі самі незграбні дерева та грубі папороті, можливо, були сировиною для пластів вугілля, яке стало енергетичним фундаментом для Промислової Революції — і вчасно, щоб урятувати людство. Він не здивувався б навіть, побачивши, як із заростей вихоплюється розлючений динозавр; втім, згадав, ці жахливі ящери мали з’явитися лише за сто мільйонів років після того, як була епоха розквіту подібних рослин на Землі…

Вони якраз ізнов сідлали велосипеди, коли Лорен скрикнув:

— Кракан і прокляття!

— Що сталось?

Лорен осів на м’яку купину гнучкого моху.

— Судома, — промимрив він крізь стиснуті зуби, вхопившись за свої напружені литкові м’язи.

— Дозволь мені, — сказала Мірісса стурбованим, але впевненим голосом. Під її приємними, хоча й дещо невмілими рухами судома поступово вщухла.

— Дякую, — промовив Лорен через деякий час. — Тепер набагато краще. Але не припиняй, прошу тебе.

— А ти справді думав, що я припиню? — прошепотіла вона.

І тоді, на межі двох світів, вони злилися в одне ціле.

ЧАСТИНА IV. КРАКАН

21. Академія

Кількість членів Талассіанської Академії наук було суворо обмежено милим круглим числом 100 000 000 у двійковій системі або — для тих, хто волів краще рахувати на власних пальцях, — 256. На думку головного науковця «Магеллана», таке обмеження заслуговувало схвалення, бо зберігало порядок. Та й сама Академія ставилась дуже серйозно до своєї відповідальної місії: як визнав її президент, на цю пору в ній було членів лише 241, бо виявилось, що неможливо заповнити всі вакансії вченими потрібної кваліфікації.

З тих 241