Сини Світовида - Олександр Павлович Бердник

Ратибор метнувся від батька. Кий несамовито скрикнув.

— Сину! Живий? Дитино моя!

В запічку спалахнуло полум’я. Світлиця осяялась багряним вогнем. Святобор блідий, мов мрець, з перев’язаним чолом, наблизився до Ратибора. Той з жахом позадкував од нього, вхопився за меч.

— Сини мої, що з вами?

— Тату! Ратибор зрадник Києва! Він зрадив дружину, хотів убити мене! Оця дівчина врятувала мене від смерті!

З-за спини Святобора виступила струнка постать Ружі.

— Це правда, Кий, — сказала дівчина.

— Геть! — страшно закричав Ратибор. — Ти мертвий! Я бачив твій труп! Ти привид!

Кий судорожно підвівся на ложі, вхопився руками за горло.

— А-а-а! Пече мене, пече! Що ти дав мені? Допомо-о-о-жіть… Ти отруїв мене…

— Устиг! — болісно вигукнув Святобор, вихоплюючи меч. — Проклятий батьковбивця!

Мечі кресонули іскри. Злякано метнулася в куток Ружа. Тьмяним поглядом дивився Кий на жахливий двобій синів своїх, уже майже нічого не розуміючи потьмареною свідомістю.

Нестримні були удари Святобора. В них юнак вкладав і жадобу помсти, і біль утрати батька, і почуття ненависті до зрадника. Не витримав Ратибор, вислизнув за двері, зник у темряві.

Важко дихаючи, Святобор кинувся до батька, обняв його голову, припав до рідного обличчя.

Пізно!

Слабшав подих, гасли очі… Святобор затряс батька за плечі, з надією зазираючи в спотворене стражданням обличчя.

— Тату! Рідний! Не треба! Зачекай!

Повіки Кия затріпотіли, з вуст зірвалося передсмертне шепотіння:

— Ти… одна моя надія… Ось воно…. нещастя, яке… віщували боги… Рятуй народ свій, Святоборе…

Ледве стримуючи сльози, припав до Кия син.

— Добре, тату!

— Поклянись!

— Клянусь рідною землею!..

Голос старого вождя обірвався. Ще раз блиснули з-під сивих брів його очі і померкли. Смерть змахнула своєю косою.

Надворі залунали страшні крики, прокляття. В світлицю вбіг дружинник з оголеним мечем. Плече його було розрубане, рука безсило звисала донизу.

— Зрада, Кий! — закричав він. — Ратибор провів підземним ходом козар, вони в Києві!

Святобор кинувся до Ружі, штовхнув її до дверей, що вели в глибину світлиці.

— Біжи! Там конюшня. Продереш очерет, вилізеш надвір! Знайди неньку, вона сховає!

— А ти?

— Біжи! — крикнув Святобор. — Я затримаю їх! Хіба не бачиш?

В світлицю ввалилося кілька темних постатей. Навіть по смердючому духу вивернутих кожухів юнак упізнав козарських вояків.

Свиснули мечі. Впав один козарин, другий. Десяток інших шуліками кинулися на Святобора, стиснули, обеззброїли. Шарпнувся юнак раз, вдруге! Даремно!

До світлиці заскочив Ратибор, торжествуюче зареготав:

— Ага! Попався? А де ж дівчина?!

Святобор злякано озирнувся. Невже не послухалась? Невже спіймають?

Ружі не було.

Ратибор гидко вилаявся, кілька хвилин з ненавистю дивився в обличчя брата.

— В підземелля його! — крикнув він. — Хай охолоне трохи!

Козари повели Святобора надвір. Світало. Біля ґанку, в калюжі крові, лежало двоє вартових, а біля воріт ще два. Чорні вершники з гиком і свистом гасали по Києву, грабували землянки.

Сірі хмари похмурою пеленою вкривали заплакане небо. Грізно бив у стрімкі береги високою хвилею суворий Славута. По землянках жінки в розпачі оплакували чоловіків і синів, які загинули від підступної, зрадливої руки…

Цього ранку влада над родами яровитів повністю перейшла до Ратибора…

Плаче-побивається, припавши до грудей покійного вождя, стара Голеся, рве коси на собі, обливає слізьми дороге обличчя.

— Дорогий муже, господине мій! Відійшов ти до предків славних своїх, не попрощавшись зі мною. Не в славному бою ти поліг, а від руки того, кого називав надією своєю. Не мовчи, дружинонько мій коханий, озвися хоч словом, забери і мене з собою на твою нову дорогу!..

Навіть козарські вояки, що допомогли зробити злодійське діло, суворо і задумано завмерли навколо, слухаючи стареньку, що мов горлиця, побивається над Києм. Понад городищем лине її голос, сповнений віковічного жалю, нестерпної туги.

Ронять сльози жінки, в безсилій люті стискають руки беззбройні чоловіки.

Чинити спротив даремно. Густі лави козар-найманців оточили Київ, охороняють хороми нового вождя — Ратибора. Вони силою зганяють людей до жертовника Світовида, де буде пишний похорон старого вождя.

Похмурі і пригнічені йдуть яровити проводжати в останню дорогу засновника Києва, бійця і трудівника, улюбленого всім племенем Кия…

Ой страшне діло ти зробив, Ратиборе!

Нема рятунку тобі ніде — ні на цьому світі, ні в країні Світовида. Умреш — не проститься тобі богами неймовірне злочинство твоє; зогниєш у землі — а нащадки довго ще проклинатимуть ім’я твоє, і чортополохом, густими бур’янами заростуть місця, де ступала твоя зрадлива нога, де лежатимуть твої чорні кості…

Святобору снився-марився дивовижний сон. Ніби веде його ненька Голеся по берегу Славути і розповідає щось ніжне, хороше. Святобор ще маленький, його босі ноги втопають в жовтому прибережному піску, вітерець пустує білим чубом, лагідна хвиля несе на своїм хребті весняну прохолоду з далеких країв.

Так гарно, так приємно Святобору. Хочеться знятися і полетіти.

— Ще полетиш, синку! — бринить голос матері. — Виростуть крила і полетиш!

Раптом на ясне сонце насуваються чорні-пречорні хмари. Страшна мла покриває землю. Згасають чарівні фарби лісів, степів, садів, змовкають пісні птахів.

Веселий гомін дня німіє під смертоносним подихом темнющої хмари.

Славута почорнів, люто заревів, гніваючись на дракона, що поглинув сонце.