Плавучий острiв - Жюль Верн
— А для сангвінічних[53] темпераментів — Мендельсон або Моцарт, це багато корисніше, ніж бромистий стронцій! — додає Калістус Менбар.
Втручання Себастьяна Цорна вносить брутально буденну ноту в цю піднесену розмову.
— йдеться зовсім не про це, — каже він. — Навіщо ви затягли нас сюди?
— Тому що струнні інструменти впливають найдужче.
— Чи чувано ж таке, добродію? Задля того, щоб заспокоїти ваших невропатів і істериків, ви перервали нашу подорож, перешкодили нам доїхати до Сан-Дієго, де ми повинні були завтра дати концерт…
— Задля цього, мої дорогі друзі!
- І ми для вас лише щось на зразок музикальних лікарів, ліричних фармацевтів? — вигукує Пеншіна.
— Ні, панове, — відповідає Калістус Менбар, підводячись. — Ви для мене насамперед великі, талановиті й славнозвісні артисти. Овації, якими зустрічали Мандрівний квартет під час його турне по американських містах, досягли й нашого острова. І «Стандарт-Айленд компані» зміркувала, що настав час замінити фонографи й театрофони справжніми, живими майстрами, з плоті й крові, й дати мільярдянам ні з чим не зрівнянну насолоду безпосередньо почути виконання світових шедеврів. Компанія вважала за краще почати з камерної музики, виступи ж симфонічних оркестрів організувати пізніше. Вона подумала про вас, визнаних усім світом представників камерної музики. Мені доручили залучити вас будь-що на наш острів, викрасти вас, як це буде потрібно. Отже, ви — перші артисти, що здобули доступ на острів, і ви тільки уявіть собі, як вас тут зустрічатимуть!
На Івернеса й Пеншіна палка промова головного інспектора робить таке сильне враження, що вони починають помітно вагатися. їм і на думку не спадає, що це, можливо, тільки облуда. Фрасколен, як людина розважлива, обмірковує, чи можна серйозно поставитись до цієї пригоди. Кінець кінцем нічого дивного немає в тому, що на цьому незвичайному острові все набирає незвичайного вигляду.
Щодо Себастьяна Цорна, то він поклав не поступатися.
— Ні, добродію, — вигукує він, — такого в світі нечувано, щоб людей затягти отак, без їхньої згоди! Ми подамо на вас скаргу!
— Скаргу… тоді як ви повинні благословляти мене, ви, невдячні! — відповідає головний інспектор.
- І ви відшкодуєте збитки, пане…
— Збитки… а я збираюся запропонувати вам у сто разів більше, ніж те, на що ви могли б розраховувати…
— А саме? — питає практичний Фрасколен.
Калістус Менбар бере свого гамана і виймає з нього аркуш паперу з гербом Стандарт-Айленду. І, простягаючи його артистам, додає:
— Чотири ваших підписи під цим документом, і справа буде закінчена.
— Підписати не читаючи? — питає друга скрипка. — Хіба ж таке буває?
— Одначе, зробивши це, ви не пошкодуєте! — веде далі Калістус Менбар, аж трусячись весь від нападу веселощів. — Але будемо діяти за встановленим порядком. Компанія пропонує вам ангажемент на один рік, починаючи з цього дня, на виконання творів камерної музики, згідно з вашою програмою для Америки. Через дванадцять місяців Стандарт-Айленд повернеться до бухти Магдалини, куди ви прибудете саме вчасно…
— Щоб дати наш концерт у Сан-Дієго, чи ж не так? — підхоплює Себастьян Цорн. — Нас зустрінуть там свистом!
— Ні, панове, криками «ура» і «гіп-гіп». Аматори музики завжди горді й щасливі, коли такі артисти, як ви, дають їм можливість послухати себе… навіть із запізненням на рік!
Ну хіба ж можна таїти зло проти такої людини?!
Фрасколен бере папір і уважно його читає.
— Яку гарантію ви нам даєте? — питає він.
— Гарантію Компанії «Стандарт-Айленд», підтверджену власноручним підписом Сайруса Бікерстафа, нашого губернатора.
- І гонорар грошима, вказаними в документі?
— А певно… тобто мільйон франків.
— Усім чотирьом? — питає Пеншіна.
— Кожному, — відповідає посміхаючись Калістус Менбар, — і навіть гроші не відповідають вашим заслугам у мистецтві, які ніщо не в силі справедливо нагородити!
Треба визнати: неможливо бути люб’язнішим, ніж цей американець! Однак Себастьян Цорн протестує. Ні за яку ціну він не погоджується підписати ангажемент. Він хоче їхати до Сан-Дієго, і Фрасколенові ледве-ледве вдається його втихомирити.
Проте пропозиція головного інспектора й справді може викликати недовіру. Ангажемент на цілий рік, мільйон франків кожному артистові, чи ж серйозно все це? Цілком серйозно, в чому може переконатися Фрасколен, коли на його питання: «Гонорар буде сплачуватися…?» — головний інспектор відповідає:
— У чотири терміни, і ось за першу чверть року.
З товстої паки банкових білетів, якими щільно напханий його гаман, Калістус Менбар одраховує, розкладаючи папірці на чотири купи, по п’ятдесят тисяч доларів у кожну, тобто по двісті п’ятдесят тисяч франків, які й передає Фрасколенові і його товаришам.
Ось цілком американський спосіб вершити справи.
Себастьян Цорн починає вагатися. А що невдоволення ніколи не полишає його, то він не може втриматися від такого міркування:
— Проте, як узяти до уваги ціни, що існують на вашому острові, коли за куріпку доводиться платити двадцять п’ять франків, то пара рукавичок коштує, напевно, сто франків, а черевики, мабуть, п’ятсот?
— О пане Цорне, Компанія не зважає на такі дурнички, — вигукує Калістус Менбар, — вона бажає, щоб усі видатки артистів провадилися її коштом, поки вони перебувають в межах її володінь!
Чи ж можливо інакше відповісти на таку великодушну пропозицію, ніж поставити свої підписи під угодою?
Це й роблять Фрасколен, Пеншіна та Івернес. Себастьян Цорн, правда, бубонить, що це якась нісенітниця. Податися світ за очі на плавучому острові — в цьому немає ані краплини здорового глузду… Ще побачимо, як усе це закінчиться… Врешті він наважується підписати ангажемент.
Виконавши ці формальності, Фрасколен, Пеншіна та Івернес, — якщо не цілують руку Калістусові Менбарові, то принаймні міцно тиснуть. Чотири потиски руки — кожний
