Діти Дюни - Френк Херберт

Зі свого боку, Ганіма прослизнула в особо-пам’ять матері з тривожною легкістю, якої вона вже зазнавала. Наскільки ж легше це було для жінки — настільки ж і небезпечніше.

— Глянь туди, коханий! — сказала Ганіма зненацька охриплим голосом.

Зійшов Перший місяць, і при його холодному світлі вони побачили арку оранжевого вогню, що здіймалася в космічний простір. Транспортник, який привіз леді Джессіку, навантажений зараз прянощами, повертався до материнського корабля на орбіті.

Тоді найгостріші спогади пройняли Лето, приносячи пам’ять таку виразну, як звуки дзвона. На коротку мить він став іншим Лето — Герцогом Джессіки. Необхідність відсунула ці спогади, але, перш ніж це сталося, він відчув пронизливу любов і біль.

«Я мушу бути Полом», — нагадав він собі.

Трансформація прокотилася над ним із моторошною дуальністю, наче Лето був темним екраном, на який проектовано його батька. Він відчував одночасно своє і батькове тіло, а мерехтіння переходів погрожувало здолати його.

— Допоможи мені, батьку, — прошепотів він.

Мерехтливі збурення минули, і тепер у його свідомості з’явився відбиток іншого, а тим часом його ідентичність як Лето стояла збоку, спостерігаючи.

— Моє останнє видіння ще не добігло кінця, — сказав він, а цей голос належав Полу. Повернувся до Ганіми. — Ти знаєш, що я бачив.

Вона торкнулася його щоки правою рукою.

— Ти пішов до пустелі помирати, коханий? Ти саме це зробив?

— Можливо, що так, але те видіння… Хіба ж воно не було достатньою причиною, аби зостатися жити?

— Навіть сліпим? — спитала вона.

— Навіть так.

— Куди ж ти міг піти?

Він глибоко, з тремтінням вдихнув.

— Джакуруту.

— Коханий! — По її щоках потекли сльози.

— Муад’Діба, героя, слід цілковито знищити, — сказав він. — Інакше ця дитина не зможе витягти нас із хаосу.

— Золотий Шлях, — промовила вона. — Це недобре видіння.

— Це єдино можливе видіння.

— Алія зазнала невдачі, тож…

— Цілковито. Ти бачила запис цього.

— Твоя мати надто пізно повернулася. — Вона кивнула головою, і на дитячому личку Ганіми з’явився мудрий вираз Чані. — Не може бути іншого видіння? Можливо, якщо…

— Ні, кохана. Ще ні. Ця дитина ще не може зазирати в майбутнє і безпечно повертатися.

Знову тремке зітхання струснуло її тіло, а Лето-спостерігач відчув глибоке жадання свого батька знову жити в живій плоті, приймати живі рішення і… Наскільки відчайдушною є необхідність виправити минулі помилки!

— Батьку! — гукнув Лето, і це прозвучало так, наче вигук відбивався луною всередині його голови.

Те, що відчув потім Лето, було глибоким актом волі: повільний, з чіпляннями відступ внутрішньої присутності батька, вивільнення чуттів і м’язів.

— Коханий, — прошепотів голос Чані позаду нього, а відступ уповільнився: — Що відбувається?

— Ще не йди, — сказав Лето, і це був його власний голос, хрипкий і змінений, але його власний. — Чані, ти мусиш розповісти нам, як уникнути… того, що сталося з Алією?

Але відповів йому внутрішній Пол, відповів, затинаючись, і з довгими паузами, слова надходили до його внутрішнього вуха:

— Певності немає. Ти… бачив… що майже… сталося… зі… мною.

— Однак Алія…

— Цей клятий барон оволодів нею!

Лето відчув, як його горло аж палає від сухості.

— Чи він… чи я…

— Він у тобі… але… я… ми не можемо… інколи відчуваємо… одне одного, але ти…

— Ти не можеш читати моїх думок? — спитав Лето. — Чи ти знав би, якби… він…

— Інколи я відчуваю твої думки… але я… ми живемо лише як… відображення у… твоїй свідомості. Нас творить твоя пам’ять. Небезпечна… ця точна пам’ять. І… ті з нас… ті з нас, хто любив владу… і накопичував її за… всяку ціну… можуть бути… точнішими.

— Сильнішими? — прошепотів Лето.

— Сильнішими.

— Я знаю твоє видіння, — сказав Лето. — Замість того, щоб дозволити йому оволодіти мною, краще я стану тобою.

— Тільки не це!

Лето кивнув сам собі, відчуваючи надзвичайне вольове зусилля, якого потребував його батько, аби відступити, усвідомлюючи наслідки невдачі. Кожна одержимість наближала одержимого до Гиді. Це усвідомлення відновило його сили, і він відчув власне тіло напрочуд гостро, з чітко усвідомленим розумінням минулих помилок: його власних і його предків. У цьому була невизначеність, яка ослаблювала, — зараз він це бачив. Якусь мить спокуса змагалася в ньому зі страхом. Ця плоть була спроможна перетворювати меланж на візію майбутнього. Завдяки прянощам він міг дихати майбутнім, розриваючи запони Часу. Він помітив, що йому тяжко було відкинути спокусу. Сплів руки й занурився у свідомість прана-бінду. Його тіло протистояло спокусі: було носієм глибоких знань, засвоєних із кров’ю Пола. Ті, хто шукав майбутнє, мали надію на здобуття переможної ставки в завтрашніх перегонах. Натомість опинялися в пастці життя, у якому знали кожен удар серця і кожен болісний лемент. Останнє видіння Пола показало ненадійний вихід із цієї пастки, і тепер Лето знав, що немає іншого вибору, окрім як піти цим шляхом.

— Радість життя, його краса цілковито пов’язані з тим фактом, що воно може заскочити нас зненацька, — сказав він.

Лагідний голос прошепотів йому у вухо:

— Я завжди знала цю красу.

Лето повернув голову і глянув в очі Ганіми, що блищали при місячному сяйві. Він побачив, що на нього дивиться Чані.

— Мамо, — сказав він, — ти мусиш вийти.

— Аххх, спокуса! — сказала вона й поцілувала його. Він відштовхнув її.

— Ти відібрала б життя у своєї дочки? — з натиском спитав він.

— Це так легко… так по-дурному легко, — промовила вона.

Лето, відчувши, що його охоплює паніка, згадав, яких вольових зусиль мусив докласти його внутрішній батько, аби покинути тіло. Невже Ганіма загубилася у світі спостерігачів, з якого він сам дивився і слухав, навчаючись того, чого вимагав від батька?

— Я зневажатиму тебе, мамо, — сказав він.

— Інші не зневажатимуть мене, — промовила вона. — Будь моїм коханим.

— Якщо я зроблю це… ти знаєш, ким станемо ми обоє. Мій батько тебе зневажатиме.

— Ніколи!

— Зневажатиму!

Це слово вирвалося з його горла всупереч власній волі й мало всі старі інтонації Голосу, яких навчився Пол від матері-чарівниці.

— Не кажи так, — застогнала вона.

— Я тебе зневажатиму!

— Прошу… прошу, не кажи цього.

Лето потер горло, відчуваючи, що мускули знову належать йому.

— Він тебе зневажатиме. Відвернеться від тебе. Знову піде в пустелю.

— Ні… ні…

Вона хитала головою сюди-туди.

— Ти мусиш піти, мамо, — сказав він.

— Ні… ні… — Але голосу бракувало первісної сили.

Лето вдивлявся сестрі в обличчя. Як корчилися м’язи! Внутрішня буря хвилями прокотилася тілом.

— Йди, — прошепотів він. — Йди.

— Ні-і-і-і…

Він ухопив її за плече, відчув дрижання, що пульсувало в її м’язах, нервові конвульсії. Вона звивалася. Намагалася вирватися, але він сильно тримав її за плече,