Пісні далекої Землі - Артур Чарльз Кларк

— Не бачив її.

— Дядечко має слушність, Бранте: хвилин п’ять тому тут пропливала здоровезна, на двадцять кіло, форельмутант. Твоя зварювальна дуга відігнала її геть.

Вони вже залишили морське дно й довільно піднімалися вздовж граціозно вигнутого якірного ланцюга. Десь за п’ять метрів під поверхнею зупинились.

— Оце — найнудніша частина всякого пірнання, — сказав Брант. — Тут нам доводиться чекати цілих п’ятнадцять хвилин. Прошу другий канал… дякую… але ж не так голосно!

Музику для супроводження декомпресії підбирав, мабуть, Кумар: її нервозні ритми навряд чи пасували до вмиротвореного підводного життя. Лорен від душі радів, що він не з ними, і з задоволенням відключив свій плейєр, тільки-но нурці знов почали підйом.

— Непогано попрацювали ми зранку, — сказав Брант, видершися на борт. — Напруга й сила струму в нормі, отже, можемо їхати додому.

Вони подякували Лоренові за те, що він допоміг їм, хоч і невміло, скинути їхнє спорядження. Обидва стомилися й охололи, але швидко повернулися до норми, випивши декілька чашок гарячого солодкого напою, що його талассіани називали чаєм, хоч він був дуже мало схожий на будь-який земний напій під такою ж назвою.

Кумар запустив двигуни, й човен рушив, між тим як Брант порпався в купі знаряддя на дні човна, де відшукав якусь яскраву коробочку.

— Ні, дякую, — відмовився Лорен від слабонаркотичної таблетки, яку йому запропонував Брант. — Не хочу набувати тутешніх звичок, яких потім буде важко позбутися.

Ледве вимовивши це, він пожалкував, що міг образити Бранта цією відмовою, викликаною, мабуть, якимсь імпульсом підсвідомості чи, може, відчуттям вини. Та Брант, здається, не побачив у цьому якогось глибшого сенсу, бо ліг на спину, зчепивши руки за головою, і втупився в безхмарне небо.

— Можна вдень побачити «Магеллана», — сказав Лорен, поспішаючи змінити тему, — якщо точно знаєш, куди дивитись. Але сам я ще не пробував.

— А от Мірісса пробувала, й частенько, — вигукнув Кумар. — І показала мені, як це робиться. Слід лише довідатися в Астромережі про час його прольоту, а тоді вийти надвір і лягти горілиць. І прямо над собою побачиш — він як яскрава зірка і, здається, не рухається зовсім. Та як відірвеш погляд бодай на секунду — все, ти його загубив.

Несподівано Кумар зменшив оберти, а за кілька хвилин зовсім зупинив човен. Лорен подивився навколо, щоб зорієнтуватись, та, на його подив, до Тарни було ще щонайменше з кілометр. Поблизу гойдався у воді буй з великою літерою П та червоним прапорцем.

— Чому ми зупинились? — запитав Лорен.

Кумар лише всміхнувся й заходився спорожнювати якесь відерце, що стояло під бортом. На щастя, досі воно було герметично закрите: його вміст підозріло нагадував кров, але смердів значно гірше. Лорен відсунувся настільки, скільки дозволяли габарити човна.

— Це він викликає давню подругу, — ніжно промовив Брант. — Сиди тихенько, не роби ніякого галасу. Вона вкрай нервова.

«Вона? — подумав здивовано Лорен. — Що тут коїться?»

Протягом принаймні п’яти хвилин зовсім нічого не відбувалося; Лорен не повірив би раніше, що Кумар так довго може зберігати нерухомість. Потім помітив, як за кілька метрів від човна, під самою поверхнею води, з’явилась якась темна заокруглена смуга. Простеживши за нею, втямив, що вона утворює коло, в центрі якого лишаються вони.

Одночасно він усвідомив, що Брант з Кумаром стежать не за цією смугою, а за ним. «Виходить, хочуть мене приголомшити якимсь сюрпризом, — сказав він до себе. — Що ж, побачимо, як це вам вдасться…»

Навіть діставши таке попередження, Лорен змушений був мобілізувати всю свою силу волі, щоб не зойкнути від жаху, коли з моря піднялась стіна, як йому здалося, блискучо, ні, гнильно-рожевої плоті. Вона піднялась, струшуючи краплі, майже на пів зросту людини, утворивши навколо них суцільну огорожу. А на завершення страхіть її верх було майже весь покрито зміями, які корчились, виблискуючи яскраво-червоними та синіми кольорами.

Велетенський, озброєний мацаками рот піднявся з морської глибини й, здавалось, от-от поглине їх…

Однак насправді ніяка небезпека, очевидно, їм не загрожувала: про це свідчили веселі вирази облич Бранта й Кумара.

— Що це, ради Господа Бога… Тобто Кракана? — прошепотів він, тамуючи тремтіння в голосі.

— Реакція в тебе була що треба, — захоплено мовив Брант. — Дехто при цьому ховається на дні човна. Це Поллі — вид поліпа. Крихітка Поллі. Колоніальна безхребетна тварина — мільярди клітин з вузькою спеціалізацією, але чіткою взаємодією. Ви на Землі мали дуже подібних та, гадаю, не таких великих.

— Напевне не таких, — підтвердив Лорен. — А, якщо можна спитати, яким чином ми звідси виберемось?

Брант кивнув Кумарові, й той запустив двигуни на повну потужність. З дивною для такого монстра швидкістю жива стіна навколо них знов занурилася в море, лишивши на поверхні тільки маслянисті брижі.

– Її відстрашує вібрація, — пояснив Брант. — Подивись крізь скло — тепер побачиш усього звіра.

Під ними відступало до морського дна щось, схоже на стовбур дерева діаметром з десяток метрів. Тепер Лорен зрозумів, що «змії», які на його очах корчились у повітрі, були всього-навсього тонкими мацаками; тепер, повернувшись до своєї стихії, вони знов невагомо колихалися, шукаючи у воді чогось — чи когось — їстівного.

«Яке чудовисько!» — він зітхнув, уперше за багато хвилин розслабившись. Тепле відчуття гордості — ба навіть п’янкої веселості — охопило його. Він витримав черговий іспит, завоював схвалення Бранта й Кумара та сприйняв це з вдячністю.

— А чи ця тварюка… небезпечна? — спитав.

— Звичайно, ось чому тут є попереджувальний буй.

— Відверто кажучи, я був би ладен убити її.

— Навіщо? — Брант був щиро шокований. — Хіба від неї якась шкода?

— Ну… така величезна істота, напевно, з’їдає силу силенну риби.

— Так, але тільки талассіанської — не тієї, яку їмо ми. І ось іще цікава річ. Ми довго не могли второпати, яким чином вона примушує риб — хай навіть найдурніших — плисти їй в утробу. І зрештою відкрили, що вона виділяє якусь хімічну приманку,