Пiд крижаним щитом - Василь Павлович Бережний

- Ми вважали: ти служитимеш нам... Та нiчого, ти свою функцiю вже виконав. Тепер нiщо не перешкодить нам вивести Землю на iншу орбiту. Ближче до нашого Урана.

Цiєї митi Никифор помiтив якусь постать, що видиралася в пролом. Невже Вiра? Вона! Який жах!

- Якщо ти попросиш у нашого Навiгатора...

- Убивця! Падлюка! - якомога дужче закричав Никифор. - Слизняк! Усi ви iнопланетники - слизняки, i твiй Навiгатор також!

А вона йде. Невже не второпала? О людська довiрливiсть! Верталася б швидше назад, сповiстила б...

- Сильнi емоцiйнi iмпульси свiдчать про близькiсть до тваринного свiту, - сказав Уранос. - Та вже настав час кiнчати експеримент.

У цю мить Никифор помiтив у Вiринiй руцi бiлий гострий уламок каменя i закричав ще дужче.

- Кара впаде на твою голову! Справедлива кара! Вiра вже близько, хоча б вiн не оглянувся...

- ...Земля вiдплатить! По головi, по головi!

Це була i команда, i просьба, i жагуче бажання помсти. Ну, не схиб же, Вiро!

Певне, почувши Вiрине дихання, Уранос обернувся, але не встиг пiднести руки, як камiнь майнув угорi: Вiра з усiєї сили вдарила по ненависному зеленкуватому черепу. Уранос навiть не кавкнув, впавши до її нiг. Вiра ступнула до Ника. Стала на колiна, обхопила його голову, припала до грудей.

- Любий мiй... Що ж вiн тобi заподiяв? Ти поранений?

На очах у юнака виступили сльози. Як не намагався їх стримувати, а вони текли, котилися по щоках. Вiра витирала їх нiжними доторками пальцiв.

- Що мiж вами сталося? - допитувалась дiвчина.

- Це справдi уранос... ну, iнопланетник. Паралiзував, падлюка... Хотiв заволодiти пультом... змiнити орбiту Землi...

- Заспокойся, заспокойся, Ник. Зараз я покличу на допомогу.

- Органiзуй оборону... Вони можуть напасти... "Марить, вiн марить, злякано подумала Вiра. - Негайно бiгти, але як же його тут залишати?"

Швидко намочила у водi хустину, витерла йому смагу на губах.

- Ти хороша, Вiро, - шепотiв Ник. - Ти незвичайна дiвчина... Я люблю тебе, давно полюбив...

Вiра прихилилась до нього, ледь чутним доторком поцiлувала в губи.

- Заспокойся, любий. Я миттю... Ми тебе перенесемо...

Губи йому зворухнулися i, вже слабiючи, Ник прошепотiв:

- Побачу жито... жито... жити...

Зiтхнув i замовк. Вiра з жахом помiтила, як в його очах одразу потьмянiло, вони втратили живий блиск, а на обличчi проступила смертельна блiдiсть. Вiра скрикнула, плечi їй пересмикнулися, i тiло забилося в риданнi.

Київ

Гагра

1969 р.