Катар - Станіслав Лем

— Так. Тітц, Кобарн і Осборн — це два роки тому. Тоді ж зник і Брігг. Всі інші — торік.

— А в цьому році?

— Коли що й сталося, однаково довідаємось не раніше як восени. Тим більше, що слідство, яке розглядало серію як певну цілість, припинено.

— Якщо ви ретельно все прочесали, це має вигляд прогресуючої серії: першого разу три жертви, другого — вісім. Авжеж, авжеж! Ви були приманкою не лише в Неаполі, а й тут, у Парижі…

— Що ви цим хочете сказати?

— Ви мене спокусили. Признаюсь вам — це захоплює! Ви все так змалювали, що справа постає надзвичайно промовисто. І її “реальність” просто напрошується. Але з того, що всі поламали на ній зуби, я роблю висновок про її підступність. Підступність, хоча з кожним випадком зростає переконання, що це певний вид божевілля, якого ніхто навмисно не викликав. Ви теж такої думки?

— Звичайно. Так усі вважають. Інакше слідства не припинили б.

— А звідки ж сумніви, що це може бути злочин?

— Як вам сказати… це ніби фотокартка. Я кажу про репродукцію з сіткою. Неозброєним оком видно загальні риси образу, але без деталей. Розглядаємо через лупу — щось ніби вимальовується краще, але водночас ніби й розпливається. А при максимальному збільшенні образ зникає, розпадається на окремі цяточки. Кожна з них сама по собі й разом вони вже нічого не означають.

— Ви хочете сказати, що гіпотеза про серію випадкових отруєнь тим переконливіше руйнується, чим уважніше її вивчати?

— Саме так.

— А як же з гіпотезою про винуватців?

— Те саме. Результати більш-менш такі самі: ніхто нікого не отруював, і ніхто не мав чим отруюватись. Однак…

Я знизав плечима.

— Чого ж ви вперлися в цю альтернативу — злочин чи випадок?

— А що нам лишається?

— Хоча б оце, — він кивнув на “Франс Суар”, що лежала на столі. — Ви читали сьогоднішні газети?

Барт показав мені великі заголовки “Бомба в Лабіринті”, “Бойня на сходах”, “Таємничий рятівник дитини”.

— Так, — відповів я. — Я знаю, що там сталося.

— Будь ласка. Класичний приклад злочину наших днів, навмисного й водночас випадкового. Загинули ті, що опинилися в його оточенні.

— Але ж це зовсім інше!

— Це не те саме. Звичайно ж. Певні особисті риси зумовили смерть у Неаполі, але не в римському аеропорту. Зрозуміло! Але й той чоловік, Адамс, писав дружині про злочин без визначеної жертви, вживши образ цвяхів, розсипаних на дорозі. Це, певна річ, надто проста модель. Але ж так само ясно, що коли хтось і стоїть за тими смертями, то йому ніщо так не потрібно, як створити враження, ніби його взагалі немає!

Я мовчав, а Барт, кинувши на мене швидкий погляд, встав, пройшовся кабінетом, повернувся на своє місце й запитав:

— А що ви думаєте про це все?

— Можу лише сказати про те, що мене найбільше вражає. Якщо припустити отруту, то слід чекати завжди тих самих симптомів.

— А вони не завжди були такими самими? Мені здалося, що завжди. Період досить типовий, фаза збудження й агресивності, фаза маячіння, найчастіше про переслідування, фаза втечі: з Неаполя або з життя. Втікали, хто як міг, — машиною, літаком, навіть пішки. І засоби — скло, бритва, мотузок, постріл у рот, йод…

Мені здалося, що він хоче похвалитися своєю пам’яттю.

— Так, ці ознаки були подібні, але якщо уважно дослідити біографію кожної жертви, виявиться несподіване…

— Ну, ну?

— Взагалі вид смерті не залежить від вдачі людини, яка вмирає. Незалежно від вдачі помирають в автокатастрофі, від раку, запалення легенів. Є й винятки, наприклад, професійна смерть льотчика-випробовувача… але, як правило, між способом життя і смертю залежності немає.

— Одним словом, смерть щодо індивідуальності не специфічна. Гаразд. А далі що?

— А тут — специфічна.

— Слухайте, це вже якась демонологія! Як це зрозуміти?

— Буквально. Добрий плавець потопає. Альпініст розбивається. Автоманіяк гине в лобовому зіткненні на дорозі.

— Стривайте! Той автоманіяк — Тітц?

— Так. Мав три машини. Дві спортивні. Вбився у “порціє”. Слухайте далі: боязкий гине при втечі…

— Хто це?

— Осборн. Загинув, коли кинув машину, вдаючи шляхового робітника.

— Ви нічого не казали про його боягузтво!

— Вибачте. Скорочений варіант, який я вам виклав, багато чого обминає. Осборн працював у системі страхування, сам був застрахований, його знали як такого, що ухиляється від будь-якого ризику. Відчувши загрозу, він сів писати в поліцію, але злякався, спалив листа й утік. Адамс, чоловік ексцентричний, загинув, як і жив, — незвично. Відважний репортер тримався до кінця, поставивши крапку пострілом…

— А це не було втечею?

— Не думаю. Він мав завдання летіти в Лондон. Якоїсь хвилини він не витримав і перетяв собі жили, але потім зробив перев’язку й полетів виконувати завдання. Застрелився, бо не міг його виконати. Певно, був дуже гордий. Не знаю, який би мав бути Свіфтів кінець, але замолоду Свіфт був звичайний слабак, блудний син, замки з піску, ексцеси. Завжди потребував когось сильнішого — жінки, приятеля. Все це було продемонстровано в Неаполі.

Наморщивши чоло й підперши пальцем підборіддя, Барт незрячим поглядом втупився в простір.

— Ну, в принципі це пояснюється. Регресія… повернення до попереднього періоду життя. Я не фахівець, але галюциногени, мабуть, викликають… а що кажуть токсикологи? Психіатри?

— Певні аналогії з ЛСД, але ЛСД не діє так індивідуально. Коли я знайомився з життям тих людей, склалося враження, що ніхто з них, втративши глузд, не відійшов від свого єства, навпаки, їхня натура виявилась у якомусь карикатурному збільшенні. Ощадний ставав скнарою, педант… той антиквар цілий день різав валізу паперів на тоненькі смужки… це справжні поклади. Якщо хочете, я залишу вам папери, й ви самі побачите.

— Я буду вам дуже вдячний. Отже, чинник “ікс” — отрута особистості? Це істотно… але навряд чи таким шляхом можна дійти до розгадки. Психоаналіз може з’ясувати, як діє цей чинник, але не як він потрапляє в жертву.

Барт сидів, опустивши голову, нахилившись уперед і дивлячись на пальці, переплетені на коліні. Раптом він глянув мені в очі.

— Чи можна поставити вам особисте запитання?

Я кивнув.

— Що відбувалося з вами під час симуляції? Як ви себе почували? Весь час упевнено?

— Ні. Взагалі було неприємно — в Америці я уявляв собі все це інакше. Неприємно не тому, що користувався речами померлого, до цього я швидко звик. Вважали, що я найбільше підходжу для цієї операції з огляду на мою професію…

— Так? — брови його піднялися.