Пісні далекої Землі - Артур Чарльз Кларк

«І набагато менш привабливий», — додав він подумки.

Вони ще розмовляли, коли до приймальної зони тихо зайшов Лорен — очевидно, дорогою від ігрового майданчика до душової. На ньому були коротесенькі шорти, голі плечі закривав рушник. Коли Мірісса побачила його, у неї мало не підігнулися ноги.

— Гадаю, ти всіх побив, як завжди, — сказав Келдор. — Чи не набридло це ще тобі?

Лорен криво посміхнувся:

— Дехто з молодих талассіан подає надії. Один узяв у мене ось три очка. Щоправда, я грав лівою.

— Якщо припустити таку неймовірну річ, що він вам іще цього не казав, — зауважив Келдор до Мірісси, — то знайте, що Лорен був колись чемпіоном Землі з настільного тенісу.

— Не перебільшуй, Мозесе. Я був усього-навсього п’ятим, та й рівень спорту наприкінці був надто низький. Будь-який китайський гравець третього тисячоліття розтрощив би мене.

— Мабуть, ти не подумав, щоб навчити Бранта, — зловмисно сказав Келдор. — То було б цікаво.

Настала коротка пауза, після якої Лорен дещо манірно, але чітко вимовив:

— То було б нечесно.

— Між іншим, — сказала Мірісса, — Брант якраз хоче тобі дещо показати.

— О?

— Ти казав, що ніколи не плавав човном.

— Це правда.

— Так от, маєш запрошення від Бранта й Кумара — зустріч завтра о восьмій тридцять біля третього пірса.

Лорен повернувся до Келдора й запитав з удаваною стурбованістю:

— Як вважаєш, чи безпечно це для мене? Я ж не вмію плавати.

— Непокоїтись, думаю, не слід, — відповів той. — Якщо вони запланували для тебе подорож у один кінець, це не матиме ані найменшого значення.

Лише одне затьмарювало юне життя Кумара Леонідаса: у свої вісімнадцять років він був на цілих десять сантиметрів нижчий зростом, ніж мріяв. І не випадково, що прізвисько мав Маленький Лев, хоч небагато знайшлося б сміливців, що назвали б його так у вічі.

Компенсуючи нестачу зросту, він невтомно працював над іншими своїми вимірами. І не раз, удаючи обурення, Мірісса казала йому: «Кумаре, якби ти стільки ж часу тренував свій мозок, скільки тренуєш м’язи, то став би найвидатнішим генієм Таласси». Чого вона ніколи йому не казала — та й собі ледь насмілювалася зізнатись, — так це те, що видовище його щоранкових фізичних вправ нерідко збуджувало в ній аж ніяк не сестринські почуття, а до того ж і певні ревнощі до тих його залицяльниць та залицяльників, які регулярно збирались, аби ним помилуватися. А то були, разом узяті, майже всі Кумарові ровесники. Хоча заздрісні чутки про те, що Кумар нібито вже мав любовні стосунки з усіма дівчатами та з половиною хлопців Тарни, були явним перебільшенням, у них містилася неабияка доля правди.

Однак Кумар, попри справжню інтелектуальну прірву, що існувала між ним та його сестрою, зовсім не був м’язистим недоумком. Коли щось його всерйоз зацікавлювало, він не заспокоювався доти, аж доки опановував предмет своєї цікавості, не шкодуючи на це часу. Він був першокласний моряк і вже понад два роки, частково з допомогою Бранта, споруджував собі чудовий чотириметровий каяк. Корпус човна був уже готовий, але з палубою ще було почати й закінчити.

Настане день, присягався, він таки спустить його на воду і всім доведе, що даремно сміялися. А тим часом вираз «Кумарів каяк» став крилатим, означаючи всяку незавершену роботу, яких у Тарні дійсно було чималенько.

Опріч тієї вельми поширеної на Талассі звички відкладати все на потім, головними Кумаровими вадами були авантюризм та схильність до досить грубих і частенько ризикованих жартів. Саме останнє, як усі вважали, колись могло для нього скінчитися бідою.

Та неможливо було ображатися навіть на найзухваліші його витівки, бо Кумар не мав ніяких зловмисних намірів. Він був увесь відкритий, мало не прозорий; щоб збрехав — такого ніхто й уявити не міг. Вже за це йому можна було багато вибачити, й найчастіше вибачали.

Прибуття землян стало для нього, звичайно, найзахоплюючою подією життя. Він був зачарований їхньою апаратурою, аудіовідео та сенсозаписами, які вони привезли, історіями, які вони оповідали, — буквально всім. І оскільки більше ніж інших він бачив Лорена, то й не дивно, що Кумар до нього прихилився

Проте Лорен не дуже був радий такій прихильності. Якщо и було для нього щось неприємніше, ніж непрошений товариш, так то був оцей причепливий братусь, який страшенно діяв йому на нерви.

– І все ж, Лорене, не можу повірити, — сказав Брант Фальконер. — Невже справді ти ніколи не плавав у човні? Або на судні?

— Пригадую, начебто гріб одним веслом у надувному гумовому човнику через якийсь ставочок. То було, здається, коли мав десь п’ять років.

— Тоді насолода тобі гарантується. На морі жодної хвильки, що може розладнати твій ніжний шлунок. Може, навіть переконаємо тебе попірнати з нами.

— Ні, дякую, досить мені того, що я ризикнув поплавати на човні. І з власного досвіду я знаю: коли інші працюють, не слід їм заважати.

Брант мав слушність: він дійсно почав відчувати насолоду, коли гідрореактивні двигуни майже безшумно вивели їхній невеличкий тримаран до рифів. Однак першої миті, коли він сів у човен і побачив, як даленіє безпечна земна твердь, то мало не запанікував.

Тільки почуття гумору врятувало його тоді від того, щоб не стати посміховищем. Він пролетів п’ятдесят світлових років — найдовшу відстань, яку будь-коли подолала людина, — щоб дістатися сюди. І от зараз його непокоять якихось кількасот метрів до найближчого берега?!

Та й не годилося ж отак узяти й відмовитись, коли тобі кинуто виклик. Лежачи в невимушеній позі на кормі й спостерігаючи Фальконера за кермом (звідки в нього цей білий рубець через усі плечі? — о, так, він згадував щось про якусь аварію мікрольота…), він намагався вгадати, що зараз діється