Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
— Побережи силу, — сказав охоронець. — Завтра постанеш у суді за вбивство.
Він спробував щось запитати. Але не міг добути слів. Охоронець змилостивився над ним.
— Я не знаю імени людини, що звинувачує тебе, — сказав він, — але такий самий безбожний іноземець, як і ти. Він не має ока і півноги.
Перший суд над Маґором дель’Амором відбувся у будинку з банановим деревом з пісковику, а його суддями були найповажніші придворні — всі Дев’ять Зірок, присутносте яких вимагав винятковий імператорський декрет: Абул Фазл, мудрець і гладун, Раджа Бірбал, блискавичний розум, а також фінансовий міністр Раджа Тодар Мал, начальник у справах війська Раджа Ман Сінґг, неземний містик Факір Азіауддін і дещо більше земний священик Мулла До Піаза, якому куховарство подобалося більше, ніж молитва, і, відповідно, він був улюбленцем Абул Фазла, великі поети Фаізі та Абдул Рахім і, нарешті, музикант Тансен. Імператор, як завжди, сидів на дереві, але мав незвичайно пригнічений настрій. Його голова схилилася, а сам він мав вигляд аж ніяк не імператорський, а звичайної смертної людини, яка страждала від страшного особистого горя. Довший час він не говорив, дозволяючи суду розпочати розгляд справи.
Команда піратського судна Скатам стояла збоку тісним буркотливим гуртом одразу за своїм речником, похмурим одноногим лікарем з пов’язкою на оці. То не був Слава-Богу-Гокінс, котрого пам’ятав звинувачений як сентиментального рогоносця, якого він так легко підпорядковував своїй волі. Цей Гокінс був одягнений зі смаком і мав упертий вираз обличчя, а коли побачив в’язня, що зайшов до суду, показав пальцем на нього і вигукнув істеричним голосом:
— Он він стоїть, той підлий Уччелло, який убив посла і забрав його золото!
— Шановний суде! — закричали моряки і вже не так хоробро продовжили: — Нехай поверне наше золото!
Обвинувачений, лишень у білій довгій сорочці й зі зв’язаними за спиною руками, оглядав грізну залу, себто імператора, дев’ятьох суддів, обвинувачів та невелику Галерею, де юрмилися менш важливі придворні, що мали виступити у ролі свідків, серед яких (а їх можна було впізнати з чорних єзуїтських ряс) переминалися з ноги на ногу два християнські священики — отець Родольфо Аквавіва та отець Антоніо Монсеррате; саме вони, вочевидь, мали переконатися, що над людиною із Заходу буде вчинено справедливий суд, а може, все ж таки прийшли домагатися грошей. Обвинувачений усвідомлював усю помилковість свого розрахунку. Йому і в голову не могло прийти, що ця потолоч буде його переслідувати навіть після смерти свого капітана, тож він не намагався замітати свої сліди. Високий білявий чоловік, що стояв у гарбі у строкатому шкіряному плащі, не міг залишитися непоміченим на індійських шляхах. їх — багато, а він — один, тож він був приречений.
— У нас, — промовив Абул Фазл, — він називає себе інакше.
Через перського тлумача дозволили взяти слово отцеві Аквавіві.
— Маґор дель’Амор — це ніяке не ім’я, — сказав він осудливо. — Воно означає Могол, народжений поза шлюбом. Воно — надто зухвале й для багатьох образливе. Прибравши таке ім’я, він хоче, аби його вважали незаконнонародженим принцом.
Заява викликала заціпеніння у суді. Голова імператора опустилася ще нижче, аж поки підборіддя не торкнулося грудей. Абул Фазл повернувся до обвинуваченого.
— То як тебе звати? — наполягав він. — Я майже переконаний, що Уччелло — ще одна вигадка.
В’язень мовчав. А тоді згори раптом заревів імператор:
— Твоє ім’я! — кричав він гучним голосом, який був громовою версією лементу Слава-Богу-Гокінса через невірність коханої у Португалії.
— Хай тобі чорт! Твоє ім’я, фаранґі, або заподію тобі смерть.
В’язень заговорив.
— Мене звати Веспуччі, — сказав він тихо. — Ніколо Веспуччі.
— Знову бреше, — через тлумача кинув репліку отець Аквавіва. — Аякже, Віспуччі, — він голосно засміявся, грубо, по-західному, так, як може сміятися народ, що вважає себе хранителем усього сміху на світі.
— От вража личина, брехливий злодюга, тепер він привласнив відоме флорентійське ім’я.
Тут утрутився Раджа Бірбал.
— Сер, — звернувся він до єзуїта, — ми вам вдячні за ваше попереднє зауваження, але, будь ласка, утримайтесь від таких заяв. Ми розглядаємо непросту справу. Шотландський вельможа загинув, і це вже відомо достеменно, як достеменно відомо, що всі сумують з цього приводу. Лист, який він привіз для Його Високости, був переданий обвинувачуваним; це також ми знаємо, але листоноша не стає убивцею тільки тому, що приносить лист мертвої людини. Команда корабля стверджує, що після тривалих пошуків вони виявили сім схованок у капітанській каюті і що всі сім були порожніми. Але хто спорожнив їх? Нам важко відповісти. Можливо, вони і справді не виявили у них золота чи самоцвітів, але, знову ж таки, можливо, вони просто були порожніми. Судновий лікар Гокінс дав свідчення під присягою, згідно з яким він вважає, що покійний мілорд помер від фатальної дії опійної настоянки, але з огляду на те, що аж до кончини хворого він цілодобово стежив за його здоров’ям, то може бути таке, що він звинувачує іншого, аби приховати власну вину. Обвинувачі вважають підсудного винним у скоєнні крадіжки, однак нам добре відомо, що одну річ він все ж таки доставив, а саме пергамент від королеви Англії; а щодо золота, то його серед речей звинуваченого не виявлено, так само як і опію, — він плеснув руками, і зайшов хтось із прислуги, несучи одяг підсудного, серед іншого й строкатий шкіряний плащ. — Ми обшукали його одяг, а також течку, яку він залишив у гатяпульському будинку з недоброю славою, і виявили всіляке ошуканське причандалля: карти, гральні кості, усіляку облуду, навіть живу пташку, але аж ніяк не золото та самоцвіти. Що ж нам тоді думати? Що він управний злодій і сховав украдені речі; що він не злодій, бо там не було що красти; що злодії стоять тепер перед нами, звинувачуючи невинну людину? Ось такі можуть бути варіанти. Тягар обвинувачення — проти нього, але навіть якщо багато хто обвинувачує його, то так само багато хто може бути і негідником.
Згори гнітюче заговорив король.
— Чоловік, що збрехав про
