Голодні ігри - Сьюзен Коллінз

Але я її знала. Потому як Геймітч назвав її зрадницею, я навіть згадала, за яких обставин ми зустрілися. Але тепер уже точно нікому не зізнаюся.

— Ні, певно, я помилилася. Просто... — я не знала, що сказати, і вино не допомагало.

Аж раптом утрутився Піта:

— Деллі Картрайт. Ось у чому справа. Спочатку я також подумав, що звідкись знаю цю дівчину. А тоді збагнув, що вона як дві краплі води схожа на Деллі.

Деллі Картрайт, блідолиця опецькувата дівчина з жовтуватим ріденьким волоссячком, була так схожа на нашу офіціантку, як жук на метелика. Деллі, мабуть, найлюб’язніша людина на планеті — вона усміхається завжди і всім у нашій школі, навіть мені. А наша рудокоса офіціантка не усміхнулася жодного разу. Але незважаючи на це, я охоче вхопилася за соломинку, яку мені простягнув Піта.

— Ну звісно! Саме її я й мала на увазі. Справа, мабуть, у волоссі, — мовила я.

— А ще у них схожі очі, — підтвердив Піта.

Напружена атмосфера за столом трохи розвіялася.

— Ну ось, усе з’ясувалося, — мовив Цинна. — Так, у торті є алкоголь, але він увесь вигорів. Я навмисно замовив цей торт на честь вашого полум’яного дебюту.

Попоївши смачного торта, ми перейшли до вітальні, щоб подивитися повтор церемонії відкриття. Кілька інших пар також справили гарне враження, але до нас не дорівнявся ніхто. Ніхто з нашої команди не втримався без захоплених «Ах!» і «Ох!», коли ми виїхали на нашій колісниці.

— Чиєю ідеєю було триматися за руки? — запитав Геймітч.

— Цинни, — відповіла Порція.

— Маленький натяк на спротив, — мовив Геймітч. — Чудово!

Спротив? Спочатку я не зрозуміла, що все це означає, а тоді згадала інші пари, які стояли нарізно, не торкаючись і не визнаючи одне одного, так наче їхнього напарника не існувало, наче Ігри вже розпочалися. І я збагнула, що саме мав Геймітч на увазі. З’явившись на публіці в ролі друзів, а не ворогів, ми привернули до себе більше уваги, ніж наші полум’яні костюми.

— Завтра вранці відбудеться перше тренування. Зустрінемося за сніданком, і я розкажу вам, як поводитися, — мовив Геймітч до нас із Пітою. — А тепер ідіть і поспіть, дайте дорослим побалакати наодинці.

Ми з Пітою рушили коридором у свої кімнати. Коли ми наблизилися до дверей моєї спальні, Піта зупинився й зіперся на лутку. Не те щоб він загородив мені дорогу, просто хотів, щоб я звернула на нього увагу.

— Отже, Деллі Картрайт. Уявляєш її тут?

Він вимагає пояснень, і прохання його цілком виправдане. Нам обом чудово відомо, що сьогодні він прикрив мене. Тож я знову йому заборгувала. Якби я розказала йому все, що знаю про дівчину-авокса, ми були б квити. Хіба це може завдати шкоди? Навіть якби він переповів комусь мою історію, навряд чи б це сильно мені зашкодило. Я ні до чого не причетна — просто побачила те, чого не повинна була бачити. А він збрехав про Деллі Картрайт так само, як і я.

Раптом я збагнула, що хочу поділитися з кимсь своєю таємницею. З кимсь, на кого можна покластися. Звісно, вибір припав би на Гейла, але зовсім не схоже на те, що ми ще коли-небудь побачимося знову. Тоді я обміркувала, чи може це дати Піті бодай найменшу перевагу наді мною, і вирішила, що ні. Можливо, коли я йому звірюся, він ставитиметься до мене, як до друга.

Крім того, думка про дівчину з відтятим язиком лякала мене. Це нагадало мені, чому я тут. Не для того, щоб демонструвати яскраві костюми і куштувати делікатеси. А для того, щоб померти кривавою смертю, а поки я вмиратиму, натовп заохочуватиме мого вбивцю.

Сказати чи ні? Вино досі притуплювало мої відчуття, і мозок працював повільно. Я подивилася в кінець порожнього коридору, так наче могла знайти там вирішення своєї дилеми.

Піта помітив мої вагання.

— А ти вже була на даху?

Я заперечно похитала головою.

— А мене Цинна вже туди водив. Звідти видно майже все місто. Хоча там трохи вітряно, я б навіть сказав, шумно.

Я зрозуміла його слова як: «Ніхто нас там не зможе підслухати». А оскільки у мене було відчуття, що тут ми під повсякчасним наглядом, я погодилася.

— І туди можна просто так піднятися?

— Звісно. Ходімо, — відповів Піта.

Я мовчки рушила за ним сходами, що вели нагору. За кілька секунд ми були у невеличкій склепінчастій кімнаті, що виходила на дах. Опинившись зовні, я набрала повні груди свіжого повітря, але так і не змогла його видихнути: Капітолій був таким прекрасним, що мені аж дух перехопило. Він миготів, немов безмежне поле, всіяне тисячами світлячків. У Окрузі 12 електрику вмикають на кілька годин на день. Не один вечір я провела при світлі свічки. Хоча коли транслюють Голодні ігри або якісь інші важливі урядові повідомлення, обов’язкові для перегляду, світло є завжди. Але в столиці ніколи не буває нестачі електроенергії. Ніколи.

Ми з Пітою мовчки підійшли до поруччя на краю даху. Внизу виднілися широкі вулиці, переповнені сотнями людей. Час від часу до нас долинав шум машин, якісь вигуки або дивне металеве цокання. В Окрузі 12 у цей час уже давно всі сплять.

— Я запитав Цинну, чому нам дозволено сюди виходити. Невже влада не хвилюється, що дехто з трибутів може накласти на себе руки? — мовив Піта.

— І що він відповів? — запитала я.

— Звідси не можна стрибнути, — мовив Піта, а тоді випростав руку. Почувся противний тріск, і його рука відскочила назад. — Будівля оточена таким собі електричним полем, яке відкидає тебе назад на дах.

— Яка турбота про нашу безпеку! — мовила я. Хоча Цинна й показав Піті дах, я не була певна, чи маємо ми право тут з’являтися так пізно, та ще й самі. Я ніколи не бачила, щоб хтось із трибутів виходив на дах Тренувального Центру. До того ж, певно, ведеться відеозйомка. — Думаєш, зараз за нами стежать?

— Можливо, — відповів він. — Ходімо поглянемо на сад.

З другого боку купола був прегарний сад із квітковими клумбами й деревами. З гілочок звисали сотні маленьких дзвіночків, які весело дзеленчали