Діти Дюни - Френк Херберт

— Бачиш? Разом ми непереможні. Ти допомагаєш мені, а я допомагаю тобі.

— Чого… чого ти хочеш? — прошепотіла вона.

На гладкому обличчі за її заплющеними повіками з’явився задумливий вираз.

— Аххх, моя люба внучко, — сказав барон, — я хочу тільки дрібки простих насолод. Давай мені лише час від часу контакт із твоїми відчуттями. Ніхто інший не має нічого знати. Дозволь мені відчути всього лиш малий закуток твого життя, коли, наприклад, тебе обіймають руки коханого. Хіба ж це не мала ціна?

— Т-так.

— Гаразд, гаразд, — захихотів барон. — А натомість, люба внучко, я можу тобі служити багатьма способами. Можу допомогти тобі порадою. Ти будеш непереможною зсередини й ззовні. Позбудешся всіх супротивників. Історія забуде про твого брата й пеститиме тебе. Майбутнє належатиме тобі.

— Ти… не дозволиш… іншим… перемогти?

— Вони не можуть нам протистояти! Поодинці можна програти, але разом ми наказуємо. Я продемонструю. Слухай.

І барон замовк, забравши свій образ, свою внутрішню присутність. Але жодна пам’ять, обличчя чи голос інших життів не втрутилися.

Алія тяжко, з тремтінням зітхнула.

Разом із цим зітханням з’явилася думка. Силою прокладала собі дорогу до її свідомості, вона наче була її власною, проте Алія почула за нею тихі голоси:

«Старий барон був дияволом. Він убив твого батька. Убив би й тебе з Полом. Він намагався, але йому це не вдалося».

До неї долинув безликий голос барона:

— Звичайно, я вбив би тебе. Хіба ж ти не стояла в мене на дорозі? Але ця суперечка добігла кінця. Ти перемогла, дитино! Ти — нова правда.

Вона відчула, що киває головою, а її щока треться об жорстку поверхню лави.

«Його слова розсудливі», — подумала вона. Бене-ґессеритська настанова підкріпила розсудливість його слів: «Метою суперечки є зміна характеру правди».

«Так… так підійшли б до цього Бене Ґессерит».

— Саме так! — сказав барон. — Я мертвий, тоді як ти жива. Я маю лише крихке існування. Я — тільки самопам’ять усередині тебе. Цілковито підкоряюся твоїм командам. І так мало прошу за глибокі поради, які дам тобі.

— Що ти порадиш зробити мені зараз? — спитала вона, вирішивши випробувати його.

— Ти переймаєшся вироком, який винесла вчора ввечері, — сказав він. — Міркуєш, чи правдиво тобі переказали слова Паймона. Можливо, Джавід убачав у цьому Паймонові загрозу для власного становища, для твоєї довіри йому. Чи це ті сумніви, які тебе охопили?

— Т-так.

— А ці твої сумніви засновані на тривалих спостереженнях, правда ж? Джавід поводиться так, наче дедалі більше претендує на близькість із твоєю особою. Навіть Дункан це помітив, правда ж?

— Ти знаєш, що це так.

— То й дуже добре. Візьми Джавіда за коханця.

— Ні!

— Ти непокоїшся через Дункана? Але ж твій муж — ментат і містик. Тілесні діяння не можуть його ні зачепити, ні вразити. Хіба ти не відчуваєш часом, наскільки він далекий від тебе?

— Але… він…

— Ментатська частка Дункана зрозуміла б, якби йому колись довелося довідатися про знаряддя, яким ти скористалася, щоб знищити Джавіда.

— Знищити…

— Авжеж! Можна використовувати небезпечні інструменти, але їх слід відкинути, якщо вони стають надто загрозливими.

— Тоді… чому ж… тобто…

— Ах ти моя дурненька! Через цінність, яку містить цей урок.

— Не розумію.

— Цінності, моя люба внучко, залежать від того, як приймають їхнє торжество. Послух Джавіда мусить бути безумовним, його визнання твого авторитету — абсолютним, а його…

— Моральність цього уроку незбагненна…

— Не будь тупою, внучко! Моральність мусить ґрунтуватися на практичності. Віддай кесарю кесареве й усі ці нісенітниці. Перемога даремна, доки вона не віддзеркалює твоїх найглибших прагнень. Хіба ж тебе не захоплює мужність Джавіда?

Алія ковтнула слину, настільки ненависною була їй необхідність зізнатися. Але цілковита оголеність перед цим внутрішнім спостерігачем змусила її визнати:

— Та-ак.

— Добре! — Наскільки прихильним було це слово, що прозвучало в її голові. — Тепер ми починаємо розуміти одне одного. Коли матимеш його безпорадного, тоді, у своєму ліжку, а він переконається, що це ти — його невільниця, спитаєш у нього про Паймона. Зроби це жартівливо: коли ви радісно сміятиметеся між собою. Коли ж він зізнається в обмані, встроми крис-ніж йому між ребра. Аххх, потік крові може стільки додати до твого задово…

— Ні, — прошепотіла вона, а в її роті пересохло від жаху. — Ні… ні… ні…

— То я зроблю це за тебе, — переконував її барон. — Це мусить бути зроблено, ти це визнаєш. Якщо створиш відповідні умови, я тимчасово прийму на себе керування…

— Ні!

— Мотиви твого страху очевидні, внучко. Моє керування твоїми чуттями може бути лише тимчасовим. Зараз є й інші, які можуть наслідувати тебе настільки точно, що… Але ти це знаєш. А зі мною… ох, нишпорки відразу ж вистежать мою присутність. Ти знаєш фрименський закон для одержимих. Будеш убита на місці. Так — навіть ти. Знаєш, що я не хочу, аби це сталося. Я замість тебе займуся Джавідом, а зробивши це, відійду вбік. Тобі досить лише…

— Яка користь із твоєї поради?

— Це дасть тобі змогу позбутися небезпечного інструмента. І, дитино, встановить між нами робочий зв’язок, зв’язок, що може навчити тебе тільки добра під час виголошення майбутніх вироків, які…

— Навчити мене?

— Звісно!

Алія притисла долоні до очей і намагалася міркувати, знаючи, що кожна її думка може бути відома тій присутності в ній, може походити від тієї присутності, а вона вважатиме її власною.

— Ти даремно непокоїшся, — підлещувався барон. — Цей чоловік, Паймон, він був…

— Те, що я зробила, було недобрим! Я була втомлена й діяла поспіхом. Мені слід було просити підтвердження…

— Ти добре зробила! Твій присуд не може базуватися на таких дурних абстракціях, як Атрідівське поняття рівності. Це воно стало причиною твого безсоння, а не смерть Паймона. Ти правильно вирішила! Він був черговим небезпечним інструментом. Ти діяла так, щоб утримати порядок у своєму суспільстві. От гідна підстава для вироку, а не те нісенітне правосуддя. Ніде не існує справедливого й рівного для всіх правосуддя. Намагаючись досягти такої фальшивої рівноваги, ти лише дестабілізуєш суспільство.

Захист вироку, який вона винесла Паймонові, потішив Алію, але її шокувала аморальність цього аргументу.

— Рівне для всіх правосуддя було для Атрідів… було… — Вона відвела долоні від повік, але не розплющила очей.

— Усіх твоїх духовних суддів слід застерегти від цієї помилки, — переконував її барон. — Рішення потрібно розглядати тільки з погляду їхньої важливості для утримання порядку в суспільстві. Незліченні попередні цивілізації пішли на дно, розбившись об скелю рівного для всіх правосуддя. Така дурість руйнує природну ієрархію, що значно важливіша. Кожен індивід набуває значення лише завдяки