Сини Світовида - Олександр Павлович Бердник
Аж перекрутився від того голосіння Ратибор. Кияни, що стіною обступили хороми вождя, похнюпили голови, а старий вождь, спершись руками на плечі дружинників, владно сказав:
— Гей, жона, не плач! Не плач, мати, за сином своїм! Не він один кості свої зложив у рідну землю, захищаючи її, не його одна кров окропила бур’яни на рубежах Києва. Слухайте, яровити, слухайте, товариші-дружинники! Важко мені, чую — смерть скоро прийде! Сили нема в руках. Меч Києва в інші руки треба передати. Ану, скликайте дружину, готуйте жертву Яр-богу. Чому похнюпили голови? Хіба не кожного ранку сходить сонце? Хіба ніч буває вічною? Гей, кияни! Всі до жертовника. Ведіть мене, діти!..
…Сонце ніби спинилося вгорі. Воно немилосердно палило голови киянам, але всі стояли непорушно. Дим від жертовника рівною синьою цівкою здіймався в безхмарне небо. Навколо по обрію пливло марево, дерева колихалися від парких потоків повітря. Все навколо замовкло, мов очікувало чогось надзвичайного.
Горидід схилився над курищем, пробурмотів кілька слів. Потім одступив убік, закутався в довгу чорну запону і завмер зловісною примарою.
Наперед вийшов Кий, важко опустився на коліна. Вклонився Світовиду, потім меншим ідолам Перуна і Волоса. Яровити жадібно прислухалися до пристрасних, сповнених болем, слів вождя:
— Світовиде, владико небесного вогню! Життєдайний Яр-боже! Перуне святий, володарю громів і блискавиці! Мабуть, Київ прогнівив вас, що таку страшну кару послали яровитам? Кращі вояки наші загинули від мечів ворожих, сила Києва підточена! Хто захистить сім’ї яровитів од поганих козар і огрів, хто замінить мою слабіючу руку?
Ратибор переступив з нога на ногу, важко засопів. Горидід гостро поглянув на нього. І від того погляду син вождя чомусь аж затремтів.
А Кий вів далі свою молитву — натхненний і суворий:
— Один син у мене лишився, одна надія. Йому нині вручаю я меч вождя. Яровити! Ви чуєте? Батьком він мусить стати племенам, дружнім Києву! Дружино бойова моя! Слухай його повелінь. Боги предків наших, укріпіть його руку!
Замовк старий вождь, подав знак дружинникам, щоб підвели його з землі. Відстебнув важкий меч, оздоблений золотом, від пояса, поцілував. Довго дивився на нього, схиливши голову.
— Зброя моя вірна, незрадлива. Довго ти служила мені в грізні, небезпечні дні. Не заплямована ти підступом, зрадою, невинною кров’ю, а увінчана святою славою в боях з напасниками. Так же служи вірно і чесній десниці сина мого Ратибора!
Кий простягнув меч на витягнутих руках назустріч сину. Той пожадливо подався вперед.
І в ту ж мить з неба майнула сліпуча блискавиця прямо в середину високого жертовника. Страшний грім оглушив юрбу. Передні яровити попадали ниць. Вогнище на жертовнику розметало вщент, чотириликий вид Яр-бога розколовся навпіл. Натовп завмер, вражений небаченим чудом.
Першим отямився Кий. Він тривожно поглянув угору, простягнув руки до сонця, що ховалося в туманній млі прозорих хмарок.
— Яр-боже! Перуне! Що значить це диво з небес? Невже слова мої противні вашій волі?
На сонце набігла чорна хмара, навколо поплив морок, і знову загриміло вгорі, і грім відлунився далеко в славутинській долині. Натовп заворушився, зашумів.
Ратибор — блідий і збентежений — все ж не втратив сили духу. Він підступив до батька, схопив руками держак меча.
— Батьку! Про диво поговоримо потім, а тепер я жду меча. Хіба не вибрав ти мене вождем при всьому народі?
В натовпі почулися гнівні крики:
— Це блюзнірство! Хто має право переривати вождя? Не чувано такого, відколи сонце сяє над нашим краєм!
Кий відступив від сина, ніби вперше подивився в його очі. Не сховалися від погляду вождя ні злі вогники в зіницях, ні судорожні рухи Ратибора, ні його неспокій. Який чорний крук гніздиться в серці сина, чому ховає він свої очі від батька?
Серед тиші почувся голос Мечибора. Найстаріший дружинник наблизився до жертовника і спокійно мовив:
— Кий! Небо послало знак супроти Ратибора! Не слід йому передавати меч Києва.
— Старий дурню! — скипів Ратибор, хапаючись за меч. — Ти забуваєш, з ким говориш!
Пооране зморшками, бронзове обличчя Мечибора потемніло від гніву, з-під сивих брів метнулися блискавки.
— Ще коли твій батько грався в пісочку на березі Славути, меч мій уже падав на голови ворогів! Голос Мечибора, я гадаю, чого-небудь вартий!
— Він правду говорить! — різко вигукнув хтось з натовпу.
— Жертву в ім’я нового вождя небо не приймає!
— Зачекати!
— Слушно говориться, — прошуміло в колі старшин.
Ратибор задрижав од люті, повернувся до батька.
— Що скажеш ти?
— Те саме, — суворо і печально прокарбував Кий, одягаючи меч. — Слово старшин — закон для всіх! Нині ж воно скріплене богами!..
— Звідки ви знаєте, що сказали боги! — закричав Ратибор. — Ви навіть не запитали про це духовида. Гей, Горидіде! Чому замовк?
Горидід впився гострим поглядом в сина вождя, ніби хотів просвердлити його наскрізь. Тонкі губи його стислися, сухі пальці зібгалися в міцний кулак. Та ось жрець опанував себе, підняв очі до неба і дрижачим голосом промовив:
— Покорись волі богів, Ратиборе! Хай буде так, як вони задумали!
— Прокляття! — заскреготів зубами син вождя. Шулікою кинувся він з натовпу, підбіг до коня, скочив у сідло, вдарив його нагаєм. Аж застогнала земля під копитами, хмара куряви вкрила вершника. Тільки слід простягся до воріт з Києва.
Куди помчав Ратибор? Куди понесло його мстиве почуття злоби
