Зоряний єгер - Григорій Євгенович Темкін

Вона вдячно посміхнулася, і тут трапилося те, чого, на думку Масграйва, не повинно було трапитися. Погляди Аніти й Бурцена зустрілися. Тривало це якусь мить. Масграйв не сумнівався, що лише він один, та й то тому, що знаходився зовсім близько, міг бачити відразу обидва обличчя, помітив цю зустріч поглядів.

З тієї хвилини і виникло у Тері Масграйва передчуття біди. У цьому він не помилився. Помилився в іншому — все, що помітив він, помітила й Олена Бурцен…

Вітер, потягнувшись до пустелі, пройшовся теплою долонею по чубатих чагарниках, доброзичливо колихнув травинки, пригладив пісочні пaсочки дюн. Відтак він кілька разів прогулявся туди-назад, з кожним разом стаючи все різкішим і жорсткішим, зачепився за найвищий горб і розшаленів. Підхопив пригорщу піску, розкрутив, жбурнув на кущ, де сховався птах. Кущ відразу ж поглинула дюна. Вітер не втихомирився, а заходився здіймати пісок з новою силою.

Континент закружляв у піщаній бурі. Від горба до горба металися люті смерчі, й там, де вони проносилися, зникав у піску чагарник, свіжонасипані дюни злітали в повітря білястим порохом, оголюючи покручені, спечені стовбури дерев. Через деякий час на стовбурах, зовні зовсім безживних, набухали вузли, звідти пробивалися свіжі пагони. Але вітер іноді повертався, немов пригадавши про щось, підхоплював ожиле дерево й ніс його через весь континент, поки воно не чіплялося за якусь іншу рослину або вітрові самому не набридала його іграшка. Найнаполегливіші вихори пробивалися крізь багаторядний чагарниковий живопліт до пересохлого озера, але, розтративши всі сили на прорив, помирали, й лише жалюгідні дрібки піску потрапляли на скам’яніле дно.

Поки кібер перетягував з модуля наші речі, я з Набілем обійшов форстанцію. Багато часу це не забрало: не рахуючи підсобних приміщень, бункер являв собою центральну залу, яка вважалася такою лише за назвою. Насправді це був усього лише «п’ятачок» культурно-побутового призначення сім на сім метрів. До «зали» прилягав крихітний водний павільйончик із запасом води й регенератором. Навколо десяток кімнаток-комірок з окремими виходами в залу. В кімнатах було сіро й безлико: ліжко, шафа, стіл з переговорним пристроєм, два стільці. Немов і не жили тут ніколи люди, не сміялися, не сперечалися…

Незабаром Набіль вийшов на поверхню, а я відвідав нижній рівень, де розташовувалися склад і лабораторії, а затим піднявся в обсерваторію у верхній, купольній частині форстанції, але й там нічого цікавого не виявив. Ми почали перетягувати багаж, не сподіваючись розібратися з ним до вечора. Однак за допомогою кібера все виявилося примощеним значно раніше. Я сказав «вечора», маючи на увазі корабельний час. На Мегері не існувало темної, «нічної» пори доби, і тому на форстанції ми встановили той відлік часу, який був нам зручний. Для мене й Сааді став звичним бортовий час гіперльота, який ми покинули.

Упоравшись із пожитками, ми нашвидку перекусили, і кожен зайнявся своєю справою: Набіль — складанням польового психоіндикатора, я — перевіркою й регулюванням костюмів, покликаних уберегти нас від усіляких небезпек.

У нас була остання модель — захисний костюм з автономним силовим генератором. Надійна штука — блокує тебе від усього живого, окрім людини. Щоб можна було надати допомогу в разі чого. Я налагодив ширину захисного поля до десяти сантиметрів — так, принаймні, зачіпатимеш не кожну гілку, а через одну. Відтак приладнав фільтри, під’єднав псі-екрани проти гіпервипромінювань, відрегулював довжину стволів бластерів, щоб вони не виявилися коротшими від товщини захисного поля. Якщо зопалу торохнеш у власний захист зсередини, вважай, що кремація відбулася. Затим укомплектував НЗ. Перевірив кеб — гусеничну платформу з великим відкидним ліхтарем. Коли я звільнився, Набіль уже пішов відпочивати.

Я запитав кібера, чи не переказував мені щось напарник. Виявилося, переказував. Я вислухав довге, хвилин на сім, кучеряве послання, яке зводилося до того, щоб я, якщо не зумію поснідати з ним о сьомій тридцять, до восьмої був у кебі. Кібер відтворив повідомлення дослівно, зі всіма інтонаціями Абу-Фейсала і, що найдивовижніше, голосом, мов дві краплі води схожим на голос професора.

— У тебе декілька звукових програм? — здивувався я.

— Мій діапазон, — не без гордості повідомив кібер, — дозволяє модулювати будь-які звуки, доступні людському слухові.

— А нумо! — зацікавився я.

І тут кібер видав маленьке попурі, в якому були й гул космічного корабля на старті, і дзвін розбитої чашки, й обривок арії Розіни з «Севільського цирульника», й ціла гама всіляких чоловічих і жіночих голосів. Відтак, немов співак, що добре відкашлявся й розім’яв голосові зв’язки, основним своїм баритоном кібер запропонував:

— Який музичний твір послухаємо?

Я встав з-за столу:

— Обов’язково, обов’язково послухаємо, але іншим разом. А зараз час спати. Втім, давай щось останнє. З бурценівських записів…

Тільки-но голова моя торкнулася подушки, хрусткої і свіжої, як і простирадла, я заснув.

Мені рідко сняться сни. Зазвичай я сплю непробудним, так званим богатирським сном, який повністю, повернувши якийсь внутрішній вимикач, вилучає мене з буття на шість-сім годин. Лише перед пробудженням іноді я бачу невиразні, розпливчасті картини, та й ті не запам’ятовую. Але тієї ночі, незважаючи на втому, спалося кепсько. Снилися, немов караючи за ночі без сновидінь, страхіття. Цілими серіями.

— Облиш її, або я не знаю що зроблю! — приглушеним жіночим голосом закричав раптом кібер.

Побачивши, що я розплющив очі, кібер замовк. Я поглянув на годинник: спав три години. А кібер весь цей час не змовкав.

— Що за безглузді жарти?

— Це не жарти, — винувато відповів робот.

— А що? Колискова для кіберів?

— Ні, не колискова. Один з останніх бурценівських записів, як ви просили. Але якщо вам не сподобалося, я поставлю інший…

— Стоп, стоп! Чий це був голос?