Покара без злочину - Рей Бредбері
— Чого ти хотів побачитись зі мною? — суворо запитала вона.
— Ради бога!
— Ти мусиш сказати. Це через Леонарда, так? Ти ж знаєш, що ми з ним кохаємось.
— Кейт, перестань! — Він заткнув пальцями вуха. Вона невблаганно провадила своє:
— Ти знаєш, що я тепер весь час із ним. Ми вдвох об’їздили всі ті місця, де колись я бувала з тобою. Пригадуєш ту галявину на Монте-Верде? Ми були там удвох минулого тижня. А місяць тому ми з ним літали в Афіни, взяли з собою ящик шампанського…
Він облизав губи.
— Ти не винна, ні, ти не винна! — Він підвівся і взяв її долоні. — Ти така незвичайна, ти… зовсім не вона! Це все вона винна, а не ти. Ти — зовсім інша!
— А от і ні, -відказала жінка. — Я — це і є вона. Я поводжусь тільки так, як вона поводиться. Жодна часточка в мені не чужа їй. У нас із нею ті самі нахили й мотиви.
— Але ж ти нічого того не робила, що вона!
— Робила. Я цілувала його.
— Ти не могла цього робити, ти тільки-но народилася!
— Нехай і так, проте я народилася з її минулого і з твоєї пам’яті.
— Послухай, — заблагав він, торсаючи її, щоб привернути до себе увагу. — Невже не можна знайти якийсь спосіб, ну скажімо, щоб я заплатив більше грошей і забрав тебе з собою? Ми б поїхали в Париж, у Стокгольм чи куди тільки ти захочеш!
Вона засміялася.
— Маріонетки тільки наймаються. Вони ніколи не продаються.
— Але в мене є гроші!
— Таке вже не раз пробували. Це безглуздо. І неможливо. Навіть те, що ми тут робимо, незаконне, ти сам знаєш. Власті й так нас ледве терплять.
— Я тільки одного хочу — бути з тобою, Кейті!
— Але це зовсім неможливо — саме тому, що я Кейті, вся, до найменшої цятки, — Кейті. Та й, крім того ж, конкуренція. Маріонеткам не дозволяється виходити за межі приміщення: надмірна прискіпливість може викрити секрети фірми. Та годі вже про це. Я тебе попереджала, що на ці теми не треба говорити. Ти порушуєш ілюзію. І вийдеш звідси, не задовольнивши своєї потреби. Ти гроші заплатив? Тож і роби те, задля чого прийшов.
— Я не хочу тебе вбивати!
— Якась частка твоєї волі хоче цього. Ти просто стримуєш її, не дозволяєш їй переважити.
Він витяг з кишені пістолет.
— Старий дурень, і чого я сюди приходив! Ти така гарна!
— Сьогодні ввечері у мене побачення з Леонардом.
— Замовкни!
— А завтра вранці ми удвох вилітаємо до Парижа.
— Ти чула, що я сказав?
— Потім до Стокгольма. — Вона звабливо засміялась і поплескала його по підборіддю. — Отак, мій череватенький.
Щось похмуре заворушилося в ньому, його обличчя зблідло. Він бачив, до чого йдеться. Прихований гнів, відраза й ненависть пульсували в його мозку, а втовчене телепатичне плетиво в її чарівливій голові сприймало ті смертодайні імпульси. Ця маріонетка з її невидимими пружинами! Та це ж він сам породжував усі її слова!
— Пузанчик! А колись же ти був нівроку.
— Перестань! — вигукнув він.
— Та ти ж старе порохно, а мені лише тридцять один. Ах, Джордже, сліпак ти — пустив намарне всі ці роки й дав мені нагоду знову закохатись! А Леонард дуже милий, правда ж?
У нестямі він підніс пістолет.
— Кейті!
— Голова його з чистого золота… — прошепотіла вона.
— Кейті, мовчи! — закричав він.
— Кучері у нього закучерені й чорні як ворон, руки його — стовпці золоті, оздоблені берилом…
Як вона вгадала ці слова! Адже це йому в голові вони снувались, як могла вона прикладати їх до нього?!
— Не примушуй мене стріляти, Кейті!
— Щоки його немов пахуча грядка, — пробурмотіла вона, з заплющеними очима плавно рухаючись по кімнаті. — А лоно його — твір мистецький зі слонової кості, вкритий сапфірами, ноги його — колони мармурові…
— Кейті! — заволав він.
— Уста його — солодощі…
Гримнув постріл.
— …Такий мій любий…
Ще постріл.
Вона впала.
— Кейті, Кейті, Кейті!
Ще чотири кулі вгородив він в її розпростерте тіло.
Вона лежала, конвульсивно здригаючись. Її рот безживно розкрився, але якийсь безнадійно понівечений механізм ще примушував її знов і знов повторювати:
— Любий, любий, любий, любий…
Джордж Гілл знепритомнів.
Прочнувся він від доторку холодної шматини до скроні.
— Все скінчено, — сказав смагляволиций.
— Скінчено? — прошепотів Джордж Гілл.
Смагляволиций кивнув.
Джордж напівнестямно глянув на свої пальці. Вони ж були заюшені кров’ю. Непритомніючи, він упав на підлогу. Останнє, що він запам’ятав, — це як справжня кров лилась йому на руки. А тепер вони були чистесенькі.
— Мені вже пора йти, — промовив Джордж Гілл.
— Якщо маєте силу.
— Зі мною все гаразд. — Джордж підвівся. — Тепер я просто звідси поїду до Парижа. Мені ж, мабуть, не треба телефонувати Кейті, а тим паче стрічатися з нею.
— Ваша Кейті мертва.
— Справді! Це я її вбив, чи не так? Боже, а кров була як справжня!
— Ця деталь для нас — велике досягнення.
Ліфтом він спустився на вулицю. Дощило, але йому хотілося так іти й іти світ за очі… Гнів, жага помсти — все це зникло. Згадки про недавнє переживання були такі моторошні, що йому тепер більше ніколи в житті не захочеться вбивати. Навіть якби реальна Кейті раптом оце з’явилася перед ним, він би тільки подякував богу й самозабутньо бухнув навколішки. Але вона тепер мертва. Він зробив те, чого жадав! І ніхто про його злочин не довідається.
Дощ холодив йому обличчя. Він має негайно виїхати, поки не розвіялося відчуття полегкості. Бо ж і який сенс такою ціною очищати душу, коли знову почнеш ятрити ті самі болячки? Зрештою, маріонетки саме для того й призначалися, щоб упередити реальний злочин. Коли тобі припекло відлупити, вбити, замордувати когось, то й зганяй свою злість на одному з цих начинених дротами автоматів… Повертатись тепер додому ні до чого. Там може бути Кейті. Про неї краще думати, як про мертву — що вона заслужила, те й дістала.
Джордж Гілл зупинився край тротуару і втупив погляд у машини, що одна за одною мчали вулицею. Він глибоко вдихнув прохолодне повітря, відчуваючи всім тілом приємну розслабленість.
— Містер Гілл? — почувся чийсь голос йому з-за плеча.
— Так, а що?
На зап’ястках у Гілла замкнулися наручники.
— Ви арештовані.
— Але ж…
— Проходьте. Сміт, ви з рештою хлопців підніміться нагору, арештуйте кого треба.
— Ви не маєте права!.. — почав Джордж Гілл.
— Ні, це все
