Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

дані зібрані звідусіль. Стонтон каже, що варто було б задуматися, якби похибка становила лише 3 %, і він має рацію. Це аномалія завбільшки з Техас. Стонтон зробив висновок, що люди знають, який потяг чи літак має розбитись… і що вони підсвідомо передбачають майбутнє. У тітоньки Саллі прихопило живіт якраз перед тим, як літак вилетів рейсом 61 із Чикаґо до Сан-Дієґо. І коли літак розбивається в пустелі Невади, усі кажуть: «О, тітонько Саллі, ті кольки — просто манна небесна!» Та перш ніж з’явився Джеймс Стонтон, ніхто й не знав, що живота скрутило аж тридцятьом людям. У тридцятьох людей розболілася голова… або ж у їхніх ногах з’явилося те дивне відчуття, як коли тіло намагається достукатися до голови й повідомити мозку, що незабаром трапиться щось ду-у-уже кепське.

— Просто не віриться, — каже Гарольд і скрушно хитає головою.

— Ну, знаєш, — мовить Ґлен, — десь за тиждень, як я вперше прочитав статтю Стонтона, в аеропорту Лоґана[332] розбився літак «Маджестик ейрлайнз». Усі, хто був на борту, загинули. Ну, коли все трохи втряслося, я зателефонував до лоґанського офісу «Маджестик». Сказав, що я журналіст із «Юніон лідер», манчестерської газети, — дрібна брехня, та для благої мети. Я сказав, що ми пишемо замітку про авіакатастрофи, і спитав, чи можуть вони сказати, скільки людей не скористалися квитками на той рейс. Той працівник здивувався, бо, як він сказав, серед їхнього персоналу про це точилося багато розмов. Шістнадцять — отака цифра. На посадку не з’явилося шістнадцять людей. Я спитав у нього, яка середня цифра для 747-х, що літають із Денвера до Бостона, і він сказав, що три.

— Три, — зачудовано повторює Періон.

— Точно. Та той молодик на цьому не спинився. Він казав, що в них було п’ятнадцять повернених квитків, а середнє статистичне — вісім. Тож попри те, що після катастрофи заголовки волали про 94 загиблих, з однаковим успіхом вони могли б виспівувати про 31 щасливчика — про людей, яким пощастило уникнути смерті.

Ну… ми ще довго розмовляли про телепатію тощо, однак добряче відхилилися від теми наших снів і питання, чи надходять вони від Найсвятішого, що сидить на небі. Однак Стю спитав Ґлена про дещо цікаве (це сталося вже після того, як Гарольд із демонстративною огидою полишив нашу компанію):

— Коли ми всі такі телепати, як так, що ми не відчуваємо, коли помирає хтось, кого ми любимо, коли наш дім зніс смерч і подібне?

— Є випадки й саме такого характеру, — киває Ґлен, — та мушу зізнатися, що вони далеко не такі поширені… і їх не так просто довести за допомогою комп’ютера. Але це цікаве зауваження. У мене є одна еволюційна теорія (у нього на все є теорія — правда, щоденничку?). Адже колись люди (або їхні предки) мали хвости, шерсть вкривала їх із голови до п’ят, а органи чуття були значно гострішими. Чому ж нам бракує цих характеристик? Стю, хутчіше! Це твій шанс заробити звання найкращого учня й отримати квадратну академічну шапочку та інші почесті.

— Ясна річ — певне, тому ж, чому водії більше не вдягають пильовики з окулярами. Деякі речі просто переростаєш. Настає час, коли в них не стає потреби.

— Саме так. Тож яка вигода з телепатії, якщо вона не слугує жодній практичній потребі? Який сенс у тому, коли сидиш в офісі, працюєш, а тоді дізнаєшся, що твоя дружина поверталася з крамниці й загинула в автокатастрофі? Адже хтось однаково зателефонує та повідомить, правильно? Якщо люди й мали це чуття, воно атрофувалося дуже давно. Певне, його спіткала доля наших хвостів і шерсті. Та найбільше мене цікавить те, що наші сни натякають на якусь майбутню битву. Ми отримуємо ніби примарні образи протагоніста… і антагоніста. Або супротивника, як вам завгодно. Якщо це так, то ми ніби дивимося на літак, посадка вже почалася… а в нас розболілися животи. Можливо, нам дають інструменти, якими можна змінити майбутнє. Щось на кшталт чотиривимірного вільного вибору — ми можемо зазирнути в майбутнє та обрати той шлях, який схочемо.

— Але ж ми не знаємо, що ці сни означають, — сказала я.

— Не знаємо. Та можемо здогадатися. Якщо в нас з’явилися проблиски екстрасенсорних здібностей, я не впевнений, чи значить це, що нас обрав Бог. Є багато людей, які приймають чудо звичайного бачення й не вірять, що саме бачення доводить існування Бога, і я один із них. Та я вважаю, що ці сни діють на нас конструктивно, попри те, що лякають нас. Ось чому я вже вагаюся з приводу вероналу. Бо це все одно що ковтати «Пепто-бісмол», аби вгамувати біль у шлунку, і однаково сідати на літак.

Запам’ятати: спад в економіці, дефіцит, прототип «форда ґровлера», який міг проїхати шістдесят миль на одному галоні пального. Дивовижна автівка. Усе, з мене досить. Як не скорочуватиму записів, щоденник розростеться до обсягу «Звіяних вітром» ще до появи Самотнього Рейнджера (тільки на білому коні з кличкою Сільвер, прошу). А, так, треба запам’ятати ще одне. Едґар Кейсі. Не можна його забувати. Він же нібито бачив майбутнє в снах.

16 липня 1990 р.

Лише дві речі — обидві стосуються снів (див. запис два дні тому). Перше: останні два дні Ґлен Бейтман був дуже мовчазним і блідим, а сьогодні я помітила, як він ковтнув підвищену дозу вероналу. Підозрюю, що він пропустив останні два прийоми, і в результаті йому наснилося якесь неймовірно страшне жахіття. Мене це турбує. Хотілося б придумати, як до нього підступитися, та жодної думки не спадає.

Друге: власні сни. До позаминулої ночі нічого не снилося (після нашої дискусії) — спала, як дитина, нічого не пам’ятаю. Минулої ночі мені вперше наснилася стара жінка. До всього сказаного додати нічого, окрім того, що її огортає аура ЛАСКАВОСТІ й ДОБРОТИ. Мабуть, я розумію, чому Стю зібрався рушати до Небраски навіть попри сарказм Гарольда. Сьогодні вранці я прокинулася посвіжілою, і мені подумалося, що, коли ми справді дістанемося до матінки Ебіґейл, тієї старої, усе буде суперОК. Сподіваюся, вона дійсно там (до речі, я досить певна, що містечко зветься Гемінгфорд-Гоум).

Запам’ятати: матінка Ебіґейл!

Примітки

1

Castine — невелике містечко в штаті Мейн.

2

Кінг говорить про ефект синергії, який описував ще Аристотель.

3

«Blue Öyster Cult» — впливовий американський рок-гурт, заснований у Нью-Йорку в 1967 р. Грає