Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Олексій Миколайович Толстой
Недалеко од дверей стояла попелястоволоса молода жінка в чорній, закритій до шиї сукні з довгими рукавами. Над її високо піднятим волоссям танцювали пилинки в промені, що падав на позолочені корінці книжок. Це була та, яку вчора на озері марсіанин назвав, — Аеліта.
Лось низько вклонився їй. Аеліта не рухаючись дивилася на нього величезними зіницями попелястих очей. Її біло-голубувате довгасте обличчя ледь-ледь тремтіло. Трохи задертий ніс і подовжені уста були ніжні, як у дитини, її груди під чорними і м’якими складками дихали так, ніби вона піднімалася на кручу.
— Еліо утар агео, — легким, як музика, ніжним голосом, майже пошепки, мовила вона і нахилила голову так низько, що стало видно її потилицю.
У відповідь Лось тільки хруснув пальцями. Через силу сказав незрозуміло чому пишно:
— Пришельці Землі вітають тебе, Аеліто.
Сказав і почервонів. Гусєв мовив з гідністю:
— Раді познайомитися — командир полку Гусєв, інженер Мстислав Сергійович Лось. Прийшли подякувати вам за хліб-сіль.
Вислухавши людську мову, Аеліта підвела голову, її обличчя стало спокійніше, зіниці — менші. Вона мовчки простягнула руку, повернула її вузенькою долонею догори і так тримала деякий час. Лосю і Гусєву здавалося, що на долоні у неї появилася блідо-зелена кулька. Потім Аеліта швидко перевернула долоню і пішла вздовж книжкових полиць у глиб бібліотеки. Гості рушили за нею.
Тепер Лось роздивився, що Аеліта була йому до плеча, ніжна і легка, як ті із гіркуватим запахом квіти, що прислала вона ранком. Поділ її широкої сукні летів дзеркальною мозаїкою. Оглядаючись, вона всміхалась, проте очі лишалися схвильовані, збентежені.
Вона вказала на широку лаву, що стояла у розширеній напівкруглій частині кімнати. Лось і Гусєв сіли. Аеліта одразу ж сіла навпроти них, біля читального столика, поклала на нього лікті й м’яко та пильно дивилася на гостей.
Так вони деякий час мовчали. Потроху Лось почав відчувати спокій і насолоду, — сидіти отак і споглядати цю. чудову, дивну дівчину. Гусєв зітхнув, сказав напівголосно:
— Гарна дівчина, дуже приємна дівчина.
Тоді Аеліта заговорила, ніби торкнулася музичного інструмента, — такий чудовий був її голос. Рядок за рядком повторювала вона якісь слова, ледь ворушачи губами. Її попелясті вії то склеплювалися, то повільно розкривалися.
Вона знову простягнула перед себе руку долонею догори. Майже водночас Лось і Гусєв побачили в ямочці її долоні блідо-зелену туманну кульку завбільшки як невелике яблуко. Всередині своєї сфери кулька вся рухалась і мінилася.
Тепер обидва гості і Аеліта уважно дивилися на це хмарне, опалове яблуко. Несподівано струмені в ньому завмерли, пропустили темні плями. Вдивившись, Лось зойкнув: на долоні Аеліти лежала земна куля.
— Талцетл, — сказала Аеліта, вказуючи на неї пальцем.
Куля поволі почала обертатися. Пропливли обриси Америки, тихоокеанський берег Азії. Гусєв захвилювався.
— Це ми, ми — росіяни, — мовив він, тицяючи нігтем у Сибір.
Звивистою тінню пропливло пасмо Уралу, ниточка нижньої течії Волги. Окреслилися береги Білого моря.
— Тут, — сказав Лось і показав на Фінську затоку.
Аеліта здивовано підвела на нього очі. Куля перестала обертатися. Лось зосередився, в пам’яті виник шматок географічної карти — і одразу ж, ніби відбиток його уявлення, на поверхні туманної кулі появилась чорна пляма, ниточки залізниць, що розходилися від неї, і напис на зеленуватому полі: «Петроград».
Аеліта придивилась і затулила кулю, — вона тепер просвічувала крізь її пальці. Глянувши на Лося, похитала головою.
— Озео, хо суа, — сказала вона, і він зрозумів: «Зосередьтесь і згадуйте».
Тоді він почав згадувати обриси Петрограда — гранітну набережну, холодні сині хвилі Неви, човник, який пірнає між ними, завислі в тумані довгі арки Миколаївського моста,[7] густі дими заводів, дими і хмари тьмяного заходу, мокру вулицю, вивіску крамнички з дрібним товаром, старенького візника на розі.
Аеліта, підперши підборіддя, мовчки дивилася на кулю. В ній пропливали спогади Лося, то чіткі, то ніби стерті Висунувся тьмяний купол Ісаакіївського собору, і вже на місці його проступали гранітні сходи біля води, півколо лави, на якій печально сиділа русява дівчина — обличчя її затремтіло, зникло, а над нею — два сфінкси в тіарах.[8] Попливли стовпчики цифр, якесь креслення, з’явилося палаюче горно, похмурий Хохлов, який роздмухує вугілля.
Довго дивилася Аеліта на дивне життя, що проходило перед нею в туманних струменях кулі. Та ось зображення почали плутатись: у них настирливо вривалися якісь зовсім іншого обрису картини — смуги диму, заграва; скачуть коні, біжать, падають якісь люди. Ось, застуючи все, випливло бородате закривавлене обличчя. Гусєв голосно зітхнув. Аеліта тривожно обернулася до нього і одразу ж повернула долоню. Куля зникла.
Аеліта сиділа кілька хвилин, спершись на лікті, затуливши рукою очі. Встала, узяла з полиці циліндр, вийняла кістяний валик і вклала у читальний — з екраном — столик. Потім вона потягла за шнур, — верхні вікна в бібліотеці запнулися синіми шторами. Вона присунула столик до лави і повернула вмикач.
Дзеркало екрана освітилося, зверху вниз по ньому попливли фігурки марсіан, тварин, будинки, дерева, предмети домашнього вжитку.
Аеліта називала кожну фігурку. Коли фігурки рухались і суміщалися, вона називала дієслово. Іноді зображення чергувалися з кольоровими, як у музичній книзі, знаками і лунала ледь вловима
