Пісні далекої Землі - Артур Чарльз Кларк

Комплекс збірних будиночків був зведений з небаченою швидкістю — буквально за одну ніч. Для Тарни то була перша демонстрація того, що можуть зробити земляни, точніше — земні роботи, і всі були в неабиякому захопленні від цього видовиська. Навіть Брант, який завжди вважав, що роботи приносять більше клопоту, ніж користі, коли не йдеться про небезпечну чи монотонну працю, почав сумніватися. Там був один елегантний рухомий універсальний робот-конструктор, який діяв з такою приголомшливою швидкістю, що частенько просто було неможливо простежити за його рухами. Куди б він не прямував, за ним слідом ішов захоплений натовп малих талассіан. Коли вони опинялися перед ним, він увічливо зупинявся й чекав, доки вони відступлять убік. Брант подумав, що саме такий помічник йому необхідний; може, йому якось вдасться переконати гостей…

На кінець тижня Терра Нова вже стала мініатюрною копією того велетенського корабля, що кружляв по орбіті за межами атмосфери. Тут були прості, але зручні житла для сотні членів екіпажу, з усіма потрібними їм системами життєзабезпечення, а також із бібліотекою, гімнастичним залом, плавальним басейном та театром. Талассіанам усі ці вигадки явно були до вподоби, бо вони поспішили скористатися ними на повну потужність. І в результаті населення Терра Нової, як правило, завжди було принаймні вдвічі більшим, аніж номінальна сотня.

Більшість відвідувачів — запрошених чи ні — палко бажали чимось допомогти, прагнучи, щоб земляни почувалися тут як удома. Така дружелюбність, хоч її щиро вітали й високо цінили, нерідко все ж викликала труднощі. Талассіани були ненаситно допитливі, а поняття приватності було їм майже невідоме. Табличку «Прошу не турбувати» вони часто сприймали як особисту образу, що призводило до цікавих ускладнень…

— Всі ви — старші офіцери й високоосвічені люди, — проголосив капітан Бей на останніх зборах екіпажу на борту корабля. — Тож вам усе це має бути зрозуміло. Намагайтесь не втрапити в… гм… скрутне становище доти, доки ми не знатимемо точно, як талассіани реагують на подібні речі. Вони здаються вельми благодушними, але це враження може виявитись оманливим. Ти згоден зі мною, докторе Келдор?

— Капітане, я не можу вважатися авторитетом щодо талассіанських звичаїв, бо надто мало мав часу на їх вивчення. Але існують деякі цікаві історичні паралелі. Маю на увазі ті стародавні мандри вітрильних суден на Землі, коли вони після довгочасної морської подорожі кидали якір у якійсь незнаній бухті. Думаю, багато з вас бачили той старовинний відеофільм «Заколот на кораблі «Баунті».

— Я сподіваюсь, докторе Келдор, що ти не порівнюєш мене з капітаном Куком… тобто Блаєм.

— Таке зовсім не було б образою: реальний Блай був блискучий мореплавець, якого вкрай несправедливо обмовили. На даному етапі все, що нам треба, це здоровий глузд, добрі манери та — як ти зауважив — обережність.

Невже Келдор, кажучи це, поглянув саме на мене, хотів би знати Лорен. Адже це ще не могло впасти в очі…

Кінець кінцем, його офіційні обов’язки безліч разів на день зіштовхують його з Брантом Фальконером. І, навіть бажаючи уникнути зустрічей з Міріссою, він ніяк не міг би цього зробити.

Досі вони ще жодного разу не були самі, та й узагалі обмінялися не більше ніж кількома фразами в чемній бесіді. Але потреби в словах уже не було.

— Це немовля, — пояснила Мірісса, — і, хоч як здається неймовірним, але через деякий час воно виросте й перетвориться на цілком нормальну людську істоту.

Вона всміхалась, але очі її зволожилися. Доки вона не помітила Лоренове захоплення, їй ніколи не спадало на думку, що, мабуть, в одному невеличкому селищі Тарна живе більше дітей, ніж було на всій планеті Земля протягом останніх десятиліть з практично нульовою народжуваністю.

— Воно… твоє? — тихо спитав Лорен.

— Ну, по-перше, не воно, а він. Це Брантів небіж, Лестер, ми доглядаємо його, поки його батьки перебувають на Північному острові.

— Такий гарний хлопчик. Можна, я його потримаю?

Неначе зрозумівши ці слова, Лестер заревів.

— Добром це не скінчилося б, — засміялась Мірісса, схопивши малого й поспішаючи до найближчого туалету. — Я розпізнала сигнал. Нехай Брант чи Кумар покажуть тобі дім, поки прийдуть інші гості.

Вечірки були улюбленою розвагою талассіан, і вони використовували кожну нагоду, щоб весело провести вечір. Прибуття «Магеллана» було подією, яка буквально трапляється один раз у житті, а точніше — у багатьох життях. Якби земляни були настільки необачні, що приймали б усі запрошення, то цілими днями тільки й вешталися б, хитаючись, від одного офіційного чи неофіційного прийому до іншого. Але капітан, хоч і з деяким запізненням, віддав одну з не дуже частих, але невблаганних своїх директив — «громовідводів Бея», чи «Бейгромів», як їх, глузуючи, називали підлеглі, — в якій визначив для своїх офіцерів норматив: не більше однієї вечірки на п’ять днів. Дехто при цьому вважав, що, маючи на увазі, скільки часу потрібно, щоб оговтатися від щедрої талассіанської гостинності, це ще досить великодушно з боку капітана.

Житло Леонідасів, у якому зараз мешкали Мірісса, Кумар та Брант, являло собою великий, кільцевої форми будинок, — родинне гніздо, де прожили вже шість поколінь. Будинок був високий, хоч одноповерховий, як більшість у Тарні, і містив усередині покритий травою патіо діаметром метрів із тридцять. У самому центрі його був невеличкий ставок з крихітним острівцем, до якого вів мальовничий дерев’яний місток. На острові стояло єдине пальмове дерево, на перший погляд, досить миршаве.

— Вони змушені весь час замінювати його, — пояснив Брант вибачливим тоном. — Декотрі з земних рослин приживаються тут цілком добре, але інші тільки нидіють попри всі хімічні добрива, які вживаємо. Аналогічну проблему маємо з рибами, яких хотіли тут розводити. В прісноводних ставках усе, ясна річ, іде чудово, але для них у нас замало місця. І як же гірко усвідомлювати, що маємо тут у мільйон разів більший океан, але використовувати його до ладу ще не вміємо.

Як на Лорена особисто, то Брант Фальконер