Син Сонця — Фаетон - Микола Данилович Руденко
— Чому ти нас цураєшся, Акачі? Я не раз казала Чаміно, щоб він запросив тебе, але ти завжди відмовлявся.
— Хіба це ти казала йому? — вихопилось у Миколи. — Я цього не знав. Гадав, що він сам…
Супутники Юпітера скидалися на невеликі зірки, які з незвичайною швидкістю пересувалися по небу. Десь далеко — дуже далекої — зблискувала гаряча планета Земля. Кажуть, там, на екваторі, така спека, що перші фаетонські каторжани запікалися живцем. Лише потім призвичаїлись, поволі — щодня по кілька секунд — опромінюючи своє тіло на пекучому сонці.
А власне, чому Микола про це подумав? Поруч нього — Лоча. Вперше вони можуть вільно поговорити. І раптом оці несподівані думки.
Він пригадав розмову з батьком і появу на стіні горизонтів постаті Єдиного. Зустріч із Лочею на деякий час відсунула в його свідомості цю загрозливу подію. Чим вона скінчиться, як вирішиться їхня доля? Можливо, батькові також загрожує каторга? Але чому тільки батькові? Хіба Микола не так само думає про Безсмертного?..
— Акачі! — знов обізвалась Лоча. — Там, у Храмі Безсмертного, я дивилась лише на тебе… І думала тільки про тебе…
Микола спіймав її руку і мовчки потиснув у зап'ясті. Лоча зрозуміла: є думки, які не можна висловлювати вголос — Єдиний завжди слухає. Слухає навіть тоді, коли мозок його спить, — біля сотень шахо контролю сидять його прислужники…
— Лочо! Я теж про тебе думаю, завжди думаю… Я хотів це сказати давно. Але мені здавалося, що тобі це байдуже. У тебе так багато друзів!
— Відтоді, як помер наш тато, друзів стало менше… Майже немає… Нас ніби бояться. Коли я вітаюся з кимось, людина вдає, що не помітила. А тато… Він помер так несподівано…
Микола знову мовчки стиснув її руку. І водночас подумав: який же ти бовдур, що сам не прийшов до Лочі! Лише тепер він зрозумів, чому друг перестав запрошувати його до себе. Чаміно гадав, що Микола так само, як інші, боїться накликати на себе немилість. У столиці поширилися чутки, що батько Чаміно нібито помер не власною смертю, а з волі Єдиного. Це був найбільш популярний радник, якого дуже любили скотарі й механіки. Помер він у Палаці Єдиного, поховали його з великою пошаною. Але чутки повзли від вуха до вуха…
— Лочо! Як тобі сказати, щоб ти повірила? — Він підніс її руку до своєї щоки. Рука була тепла і ледь помітно тремтіла. І залпом, ніби видихнувши повітря, яке силоміць тримав у грудях, випалив:
— Лочо, я тебе кохаю!..
Як же це сталося? Чому він сказав оці слова?.. А пам'ять підказує: «Ти не помиляєшся. Ти справді її кохаєш. Давно. Ще з дитинства».
Запанувала незвичайна тиша. Важке фаетонське повітря було сьогодні спокійне, летіли вони повільно, не поспішаючи. Ні посвисту вітру, ні шелестіння плащів. Тільки Юпітер холодним промінням мовчки обмацував їхні обличчя. Нарешті Лоча сумовито запитала:
— Ти це сказав лише для того, щоб я не мала права звинувачувати тебе в непорядності?.. Ні, Акачі! Даремно турбуєшся. Я не думаю, що ти боягуз. Але твої слова… Краще б ти їх сказав за інших обставин…
— Я кохаю тебе, Лочо!..
Її рука не ворухнулася в його пальцях — дівчина не повірила.
— Нумо наздоганяти Чаміно. Він, мабуть, уже далеко.
Лоча звільнила руку й увімкнула шахо. Микола зробив те ж саме.
Та ось вона тихо мовила:
— Ти кажеш неправду, Акачі. Ти не можеш мене любити. І ніхто не може. Бо те, що про мене говорять у Палаці…
Микола напружує пам'ять. Що ж про неї говорять? Друзі Чаміно вважають її дуже гарненькою. Він це чув не раз. І це його ображало. Вона прекрасна, а не гарненька…
— Неправда! — якось приречено, з відчуттям тяжкої провини повторює Лоча. — Неправда, Акачі. Це знають усі.
А хіба я винна? Він почав мене викликати ще тоді, коли був живий наш тато. І наша матуся. А коли вони померли…
До Миколиного серця підкотилося щось болюче, важке. Микола мовчить. Тепер він знає, про що каже Лоча. Тепер він пригадує оті балачки про доньку покійного радника.
Люди до цього ставилися по-різному. Ті, хто домагався прихильності Єдиного, — а таких більшість, — ставилися до Лочі майже з побожністю. І відверто їй заздрили. І не одна мати мріяла про те, що Єдиний зрештою позбавить Лочу її високого титулу. Бо що ж незвичайного в Лочі? Хіба їхні доньки гірші?..
Усіх дивувала несподівана прихильність Єдиного до Лочі. Мозок, що був старий, мов кора планети, — таким його бачила більшість фаетонців, — здавалося, не мав ніяких інших почуттів окрім любові до безмежної влади. Так було тисячі обертів. Єдиний зневажав смертних людей — і чоловіків, і жінок.
Сотні вродливих дівчат відвідували Храм Безсмертного, де він час від часу з'являвся, щоб слухати їхні молитви. Так було завжди. Але не збереглось у пам'яті поколінь жодного випадку, щоб око Єдиного спинилося на особі жіночої статі.
Та ось фаетонські історики мусили відзначити в поведінці Єдиного щось незвичайне. Його погляд прикувала донька радника Шако, ще майже дитина. А потім її з матір'ю почали кликати до Палацу. Мати зоставалася за дверима, ніхто із радників не смів турбувати Єдиного, коли він брав до себе Лочу.
Як тільки дівчинка підросла, у палаці з'явилася нова посада, котрої не було протягом тисяч обертів. Господиня Бороди Єдиного Безсмертного…
То був дуже високий титул. Вищий, ніж титул радника. Титул цей належав тільки Лочі. Коли Лоча з'являлась у палаці, радники схиляли перед нею коліна. Історики вписували у скрижалі кожне її слово… І лише за межами палацу Лоча лишалася сама собою. І дружила з тими, хто дружив з Чаміно. Та чомусь у Чаміно тепер було мало друзів…
Микола поволі входив у її внутрішній світ. Мабуть, Лоча ставилась
