Польовий командир - Сергій Батурін

«Горбатого могила исправит», — каже сусідній з нами народ про людей зі стійкими з дитинства вадами поведінки. «Крукові й мило не поможе», — погоджуються наші люди. Якщо воно з самої колиски було нещирим, жадібним і, даруйте, шельмуватим; коли вже вродилося таким — тут, шановні, жодним вихованням йому не зарадиш, будь ти хоч самим Споком, Макаренком, Песталоцці та навіть Яном Амосом Коменським в одній особі. Щербатого горшка не поправиш! Тамувати на людях свою натуру та маскувати її, ховаючи за зваженою поведінкою, — скільки завгодно можна привчити.

Старший прапорщик Вонсович змалку був хитровзутим. У дитячому садочку він завжди першим біг до столу і хапав собі компот з грушею. Не тому, що любив цей фрукт, просто дітлахи чомусь вважали, що з грушею — престижно. В школі мастив салом дошку, щоб крейда не писала, натирав свічкою щоденника, а у восьмому класі взявся після уроків відремонтувати в кабінеті географії парту, з якої якісь шибайголови повикручували всі гвинти. Він не заморочувався з викрутками й гайковими ключами, а просто поміняв місцями поламаний учнівський стіл із точнісінько таким справним з кабінету історії. Молода історичка не помітила підміни, вирішила, що поламали таки її парту. Їй і так завуч весь час говорив про низьку дисципліну на уроках, тож вона тихенько привела свого молодого чоловіка й той за п'ять хвилин прикрутив стільницю до залізної основи.

Прапор лукавив усе життя, намагаючись щось собі викрутити, намахлювати, налисичити, намутити, обкрутити когось, ошукати, обвести ба й обскакати. Якщо зметикувати, як видавати солдатам матерію на підшивку комірців, то незабаром у вас з'являться чудові бавовняні простирадла. Мила додому ви не куплятимете, гуталіну, ниток, голок. Чи зрозуміло автор викладає?

Вінцем його винахідництва був фінт із мішенями, вигаданий, коли він був командиром господарського взводу артполку. Прапорщицька братія, фельдшери, начальники складів, кухарі та писарчуки знаходили сто тисяч причин, аби не пхатися на полігон на стрільби. Начальникові їдальні треба на хлібозавод: не покинеш же весь полк без хліба, у фельдшера обов'язково знаходився хтось на лікуванні у санчастині. А мішені з результатами стрільб треба було в штаб здавати. То він заздалегідь хитро складав їх горілиць, повернувши кожну наступну на 90 градусів за сонцем. Потім стос розбивався на дві пачки, які по черзі прикріплювалися на стенд, і природжений снайпер єфрейтор Комар їх прострілював зі встановленої дистанції — меншу на «відмінно», більшу — на «добре». Потім прапорщик особисто стріляв по двох-трьох мішенях — на «задовільно». І обов'язково одна була погана. Секрет фокусу полягав у тому, що пістолетна мішень № 4 — квадратна, а у командування полку, зайнятого перевіркою бойових підрозділів, до господарників руки ніколи не доходили, от і ходив господарський взвод прапорщика Вонсовича хоч і не у відмінниках, але в стабільних «хорошистах» з бойової та політичної підготовки.

Хитра людина лукавить, коли їй вигідно, а хитровзута — завжди. Тому й результат у неї далеко не завжди виграшний: так, десь фіфти-фіфти.

Використавши радикулітний арґумент на те, щоб відкрутитися від поїздки на склади, Вонсович позбавив себе козиря на подальший час… Тому незабаром заступати —«через день на ремінь» — у наряди по охороні кордону змушений був нарівні з усіма.

Петиція, вручена ганському губернаторові протестувальниками, вражала своїми вимогами. Жодного разу протягом веселого мітингування не висувалося нічого іншого, крім запровадження другої державної мови. На стандартному ж папірцеві було викладено про негайний референдум щодо широкої автономії краю, про відносини з центром на засадах конфедерації, створення власного уряду й парламенту, про надання особливих преференцій капіталові окремих сусідніх країн і, зрештою, про заміну на території автономії державної мови.

Губернатор ошелешено пробіг поглядом кілька скупих абзаців, підписаних словами «Комітет порятунку Східної Неньки», ковтнув судомно, наче відкусив більше, ніж пролазило до горлянки, і прохрипів:

— Ці вимоги лежать за межами моїх повноважень. Я негайно передам їх до уряду.

І звівся на рівні, даючи зрозуміти, що авдієнцію закінчено.

Що характерно, того ж дня змінилося ставлення мітингувальників до вітчизняних ЗМІ. У цілому раніше доброзичливі, вони не давали тепер себе знімати, визвіряючись на журналістів, осипаючи їх лайкою. Групу з TV-UА навіть побили, щоправда, несильно, забрали камеру, касету з неї вилучили й прилюдно потовкли підборами. Інцидент примудрилися зняти хвацькі хлопці з ТРК «Головний канал», і ввечері сюжет безперервно крутили в новинах, супроводжуючи уїдливими коментарями щодо свободи слова й перешкоджання професійній діяльності журналістів. Із зарубіжними — західними та східними — телевізійниками нічого подібного не траплялося.

Губернатор стягнув до площі додаткові сили міліції та спробував затримати правопорушників, але їх ані в таборі, ані на мітингу не виявилося.

Активний помітний червонопикий здоровань, що влучно назвав екс-журналіста Вітю Харченка Хрєном, назвався уповноваженим «Комітету порятунку» Сидоровим. Він вів усі перемовини з владою, запросити хоч когось з вищого керівництва новоствореного комітету відмовився і жорстко стояв на своєму: або держадміністрація негайно погоджується з вимогами, або… Що або, він, одначе, не уточнював.

Ввечері до Ганська прибули перші загони спецназу МВС, а вночі сталися й перші масові безпорядки: в якомусь місці несподівано виникав натовп, котрий, побивши кілька вітрин та перекинувши пару автівок, буквально розчинявся в повітрі так само стрімко, як і виникав. Наряди практично ніколи не встигали на місце подій, а от тележурналісти з деяких закордонних каналів, чомусь — одних і тих само, встигали завжди. Вітчизняне ТБ крутило однотипні сюжети: мигалки, міліцейські машини біля розбитих вітрин, дотепні журналісти, міліцейські чини, котрі запевняли, що не допустять, убезпечать та припинять… Закордонні ж — виразні кадри розгулу. У ганців, чиї телевізори брали програми як свої, так і сусідські, складалося стійке враження, що влада безпомічно тупцює на місці й просто не здатна дат всьому лад.